Розділ «46»

Яна примчала до міської лікарні на Мірющенка відразу після Арсенового дзвінка — за двадцять до третьої. Віктор під’їхав пізніше, ближче до завершення робочого дня. Хірург-травматолог запросив усіх трьох до свого кабінету й пояснив, що, попри страхітливу рану над оком, Маркові загалом пощастило. Удар пройшов по дотичній, кастет вирвав чималий шматок шкіри, проте кістка лише трохи зчесана, тріщин немає, зіниця добре реагує на світло, а за результатами томографії зоровий нерв та очне яблуко не зазнали значних ушкоджень. Якби кастет влучив на сантиметр нижче, наслідки були би катастрофічними. Більш точно з’ясувати, як травма позначиться на зорові, допоможе нейроофтальмолог після того, як зійде набряк і затягнеться шов, однак лікар запевнив, що, на його думку, зір відновиться повністю. У Марка також виявили легкий струс мозку й численні синці на грудях і животі, проте нічого із цього серйозно здоров’ю не загрожувало. О пів на сьому вечора хлопця відпустили додому.

Назад поїхали однією машиною — Арсен залишив «Lanos» під лікарнею. Дід сидів за кермом і не розтуляв напружено зціплених губ. Віктор тричі телефонував класній керівничці 8-А, разів десять безуспішно намагався зв’язатися з батьками Бродового, один раз мав розмову з директором. Директор спочатку все заперечував, наполягав, що бійка сталася за межами школи й після закінчення уроків. Це так розлютило Віктора, що він почав горлати в телефон, що просто зараз завезе сина до відділка поліції на Пушкіна й напише заяву. Після цього тон розмови змінився. Директор вибачився, спробував заспокоїти Віктора й попросив нічого не робити хоча б до завтрашнього ранку. Через хвилину перетелефонував сам, сказав, що розмовляв із батьками Артема, — вони знають про сутичку, проте наполягають, що їхній син нікого не бив і тим більше не користувався кастетом, — і домовився з ними про зустріч. Запитав, чи Грозанам зручно підійти до школи завтра на дев’яту ранку. Віктор пообіцяв, що вони з Яною будуть. На завершення директор уже вдруге попросив не повідомляти про інцидент поліцію, та Віктор його не слухав і розірвав зв’язок.

Марк та Яна сиділи на задньому сидінні. Пов’язка на голові хлопця майже повністю затуляла праве око. Марк не реагував на батькові розмови, цілковито відмежуючись від звуків, із передньої частини авто, і всю дорогу тулився до матері. Навіть коли вони вийшли з Nissan’а на майданчик перед під’їздом у внутрішньому дворі свого будинку, він не випускав Яну з обіймів.

Удома Яна швидко зготувала яєчню, нагодувала сина, допомогла йому вмитися, після чого весь вечір просиділа на ліжку в його кімнаті. Вони здебільшого мовчали та лише зрідка, не розриваючи обіймів, перекидалися тихими, сповненими спокою фразами.

Кілька разів до Маркової кімнати зазирав Арсен, запитував, чи нічого не треба, проте майже відразу, знітившись, виходив. Дід не міг дивитися на онука. Марк не був розлюченим. Не був навіть пригніченим або зламаним. І це здавалося найгіршим. Його погляд відсвічував не сумом, а по-дитячому наївним здивуванням: хлопчак не міг повірити, що світ після того, що трапилося, продовжує спокійнісінько обертатися, що світові він ніби як і не потрібен.