Розділ «59»

Марк штовхнув двері, ступив однією ногою за поріг, але, притримуючи двері стегном, далі не рухався. Сторожким незмигним поглядом окинув схил пагорба. Ніби все як завжди: навскісні промені, легкий вітер, плавне погойдування трави.

Не зауваживши нічого підозрілого, хлопчак ковзнув поглядом далі: до пляжу, дуба й валунів. Потім обережно визирнув з-за дверей і обдивився ліс, що вкривав підніжжя скель на сході. Він поволі заспокоювався, та все ж постояв іще хвилину й лише потому вийшов на ґанок.

Сонце обдавало приємним теплом. Марк розпрямив плечі, вдихнув на повні груди й потягнувся. За кілька кроків ліворуч помітив ніж, який покинув у траві, втікаючи від борсука. Зійшов із ґанку та підняв його. Хлопець не надто уявляв, як відбиватиметься в разі нападу, волів про таке навіть не думати, та все ж із ножем у руках почувався впевненіше.

Перш ніж іти до валунів хлопчак, стараючись не шарудіти, обійшов довкола будинку. Хотів переконатися, що в підліску на схилі пагорба не ховається нічого, що могло б відрізати йому шлях до ліфта. Він ретельно оглянув зарослий лісом схил, але нічого не відшукав. Слідів також не було. Повернувшись до фасаду, Марк востаннє роззирнувся та закрокував у бік гігантських валунів.

Перед каменями, все ще остерігаючись наскочити на щось загрозливе, хлопчак дещо сповільнився. Коли до нещодавно викопаних грядок залишалося не більше як десяток кроків, він побачив, що трилітрова банка, в якій сидів Джек Спарроу, лежить на боці, а хом’яка всередині немає. Марк підступив до банки, обережно, неначе сапер над міною, опустився перед нею навпочіпки та встромив ніж у землю поряд із коліном. Трав’яна підстилка пожухла, на дні валялося півсотні крихітних засохлих какашок. Марк вивчив поглядом землю довкола себе. Трохи поодаль, між пластиковим відром і молотком, лежала пошматована коробка з-під корму «Роккі». Хлопчак спочатку обстежив картонні обривки, потім — траву біля них, але не побачив жодної зернини. Очевидно, що банку перекинув борсук, крихітний джунгарик нізащо її не перевернув би, а от хто сточив корм — це питання. Ним міг бути і хом’як, і борсук. Залежно від того, що борсук зробив із хом’яком після того, як той вибрався зі свого трилітрового сховку.

Ковбаса та плавлені сирки валялися неторканими в затінку під найближчим валуном — там, де хлопець їх покинув.

Марк покрутив головою в надії натрапити на сліди джунгарика та раптом застиг. Очищених від трави й засіяних ділянок було дві — менша розташовувалася в затінку від валуна, більша лежала на сонці, — і зараз хлопець прикипів поглядом до більшої, освітленої. Його очі за скельцями покруглішали та збуджено заблищали. Уздовж північного краю грядки витягнувся рядок блідо-зелених пагонів із тендітними овальними листочками. Думки про хом’яка безповоротно видуло з мозку. Хлопчак навкарачки підповз до грядки та розпластався на траві обличчям упритул до миршавих паростків. То була редиска. Марк іще ніколи не бачив паростків редиски, які щойно пробилися з-під землі, просто він пам’ятав, що цю частину городу засіяв саме редискою. І за незмінної температури та під постійними сонячними променями вона проросла за лічені дні! Не встаючи, Марк випростав руку й провів пальцями по ще немічних листочках. Потім подумав, що паростки треба негайно підлити, і вже намірився підвестися, коли з-за спини долинуло неголосне:

— Привіт.

Хлопець підскочив, наче його з-під землі торохнуло струмом. У повітрі перевернувся, впав на спину, перекрутився ще раз і, потягнувшись, висмикнув ніж із землі. Далі став на одне коліно, стиснув лезо обома руками та виставив перед себе.

Соня витріщалася на нього з осторогою. Так дивляться на придуркуватого пса, зважуючи, якою великою є ймовірність того, що він скажений.

— Ти чого? — озвалася вона.

— Це ти? — бовкнув Марк. Руки тремтіли, проте ножа він не опускав.

— Ні, це я, борсук, — заправивши волосся за вухо, відповіла дівчина. — Я просто набула вигляду знайомої тобі людини, щоб ти мене не лякався.

Хлопець став сірим, як земля, сірішим за валуни праворуч від нього. Соня пирснула:

— Попустися. У нас не було останнього уроку. Я прочитала твоє повідомлення і прийшла сюди.

Марк нарешті опустив руки, відклав ніж і видихнув.

— Пробач.

— Ти б себе бачив.

— Та йди ти…