Розділ «24»

Сон як вітром здуло. Після переписки з Нікою хлопчак почувався, наче після багатокілометрового кросу: серце невгамовно калатало, руки тряслися, а предмети в полі зору немовби розбігалися, щойно він намагався на них сфокусуватися.

Марк спробував читати, і на якийсь час це допомогло. Майк Браун, астроном із Каліфорнійського технологічного інституту, писав про те, як відкрив Ериду, десяту планету Сонячної системи, що виявилася більшою за Плутон, і як через кілька років потому і Плутон, і Ериду викинули з пантеону планет, обізвавши їх карликами. Історія була цікавою, та за півгодини хлопець відклав книгу. Вимкнув світло, заклав руки під голову й втупився у стелю.

За вікном шурхотів дощ. Із горища час від часу долинало розмірене гудіння ліфтового двигуна. Щоб не думати про Терлецьку, а також про те, що, заблокувавши його, вона лишила останнє слово за собою, Марк зосередився на Соні та її історії з ліфтом. Чи знала Соня, що він спостерігає за нею? Навряд. Однак якщо знала, то як, не відчиняючи дверей, послала ліфт на десятий поверх? Хлопець перекинувся на бік і визирнув у вікно, проте не побачив нічого, крім розсипу крапель на шибці. Невже Соня розповідала правду?

Марк лежав і прислухався. Ось знову: хтось поїхав ліфтом. Тихе гудіння з піддашшя дражнило. Хлопець сів на ліжку. Електронний годинник на столі показував п’ять хвилин по півночі. Марк подумав: він же однаково не засне найближчим часом, то чому б не спробувати?

(ти ж знаєш, як працює наука?)

(пропонує гіпотези, які перевіряють експериментом)

Хлопець підвівся, вскочив у джинси, одягнув на голе тіло кофту. На кілька секунд завмер і прислухався. Серце все ще стугоніло у скронях, але у квартирі панувала тиша: батьки вже спали. Марк навшпиньки вийшов з кімнати, перетнув коридор. Біля дверей взув на босі ноги кросівки. Коли прочиняв двері, серце закалатало так, що на мить потемніло в очах. Хлопець мусив притулитися плечем до одвірка й віддихатися. Зрештою перед очима прояснішало, тож Марк кинув останній погляд за спину, в наповнене тінями мовчазне черево квартири, й переступив через поріг.

Він збіг на перший поверх. На дворовому майданчику було порожньо, лише під навісом над входом до під’їзду ховалася від дощу якась компанія. Крізь металеві двері до Марка долинали уривки розмови й час від часу сміх. Тихий шерех дощу та людські голоси підбадьорювали. Нічого там немає, на десятому поверсі — десятий поверх, і все! Хлопець витягнув із кишені аркуш із цифрами, який йому вручила Соня, і розгорнув його. Він проїде поверхи — все, як написано, — а потім розповість їй, що нічого не сталося. Знайдеться привід почати розмову, тільки цього разу він не напосідатиме. Скаже лише, що її «процедура» не працює.

Марк натиснув кнопку виклику. Коли ліфтові двері відчинилися, ступив до кабіни. Натиснув четвірку, виїхав на четвертий поверх, звідти — на другий. Голоси від дверей під’їзду до майданчика другого поверху не долітали, і на хлопця зненацька навалилася самотність. Невиразна тривога електричним поколюванням прокотилася нервами. Марк опанував себе, піднявся на шостий, опустився на другий, дістався восьмого. Цього разу, коли двері розчахнулися, на майданчику ніхто не чекав. Хлопчак здивувався, відчувши розчарування. Тиша в будинку здавалася неприродною. Напруження наростало. Марк востаннє спустився на другий і, нікого не зустрівши, рушив на десятий.

На десятому поверсі він на мить затримався. Хлопець практично переконав себе, що Соня морочила йому голову, проте у свідомості так багато всього нуртувало…

(ліфт не працює, і мені немає куди піти)

(на п’ятому на тебе чекатиме істота)

(не можна дивитися… затямив?)

(отже, ліфт не може рухатися без пасажира… ти задоволений?)

(що б не трапилося: не озирайся…)

(не озирайся і мовчи)

…що він засумнівався у власній здатності відокремлюватити факти від вигадок. Зрештою ще нікому не погіршало від того, що потримався за ґудзик, коли чорна кішка перебігла дорогу, чи схрестив пальці, тягнучи екзаменаційний білет. Крім того, Марк розумів, що його ніхто не бачить, тож ніхто й не дізнається, якщо він на хвилину стане спиною до дверей ліфта.

Хлопець розвернувся на 180° і лівою рукою натиснув кнопку із цифрою п’ять. Дверні стулки зійшлися, ліфт почав опускатися.

На п’ятому, коли двері за спиною відчинилися, Маркову потилицю, спину, сідниці та ноги обдало хвилею пронизливого холоду, а ніздрі защипало від кислуватого смороду. Широко розплющеними очима хлопчак дивився на стіну перед собою та не ворушився. Спершу здалося, наче за спиною розчахнулися дверцята велетенської морозильної камери, заповненої давно зіпсованими продуктами. Наступної миті мозок проштовхнув у свідомість думку, що навряд чи в холодильнику з таким холодом продукти могли так зіпсуватися, після чого в уяві на місці вкритої пліснявою морозилки зринуло напівзасипане гнилим сміттям провалля. Хоч яке, в дідька, провалля! Яке сміттєзвалище?! Він у ліфті, на п’ятому поверсі десятиповерхового будинку за кілька метрів від головної вулиці Рівного.