Розділ 8

— А давайте йому подзвонимо! Артур — це ваш онук, так?

— Навіщо мені зять? А Артур — так, це онук. Я була проти такого імені, та потім звикла. До всього можна звикнути з часом… Майже до всього…

— Давайте просто подзвонимо, може, онук провідає вас. Він же за стільки років виріс, його, мабуть, зараз і не впізнати.

— Навряд чи що з цього вийде. Його до мене не пустять, та й сам він не дуже хотів мене бачити, в кущах ховався, коли я приходила.

— Коли то було? Кажете, минуло п’ять років? Треба спробувати. Може, не все так погано. Ви ж серіали дивитесь? Там і не таке показують…

Усією палатою вмовляли стареньку дати номер телефону. Звичайно, вона його не пам’ятала, серіалів також не дивилася останні п’ять років і в телефонні дзвінки, які могли б одним махом розв’язати багаторічні проблеми також не вірила. Не дуже в них вірили й інші. Яка ж це хвора теща потрібна молодому зятеві, що отримав від неї квартиру на рівному місці? Але ж так хотілося допомогти чимось нещасній…

— Знаєте що? — сказала командирським тоном Лідія Дмитрівна, — завтра прийдуть Рома з Вікою, так ми їм скажемо щоб пошукали вашого зятя та Артура. Диктуйте адресу.

Із адресою було непросто, довелося довго згадувати вулицю на Оболоні, потім номер будинку, а тоді ще й номер квартири. Добре, що Київ не надто велике місто, зорієнтуватися в ньому може кожен, хто тут живе давно. Так і цього разу. Співставивши факти, Лідія Дмитрівна припустила, що це десь недалеко від помешкання Віки. Сама вона у Вікторії жодного разу не була — не личить майбутній свекрусі напрошуватися в гості до невістки, існують же якісь норми поведінки. Ще не час. Щоправда, зі слів Роми вона знала все про її помешкання, в усякому разі, не заблукала б у її квартирі та на прилеглій території. Як гарна мати, Лідія Дмитрівна прагнула знати, де буває і проводить майже весь вільний час єдиний синочок.