Розділ 20

— Як і біля кожного під’їзду. Якщо не буде лави, ніхто ні про кого знати не буде. Гаразд, давайте пити чай.

Я обійшла стареньку, нерішуче попрямувала на кухню. Там було так брудно, що чай пити миттю перехотілося. Але треба було якось виплутуватися з ситуації, що склалася. Не можна ж вийти з кухні зі словами: «Ой, у вас там так неприємно пахне, я краще вдома поп’ю чаю, бо тут ще знудить». Я взяла з плити липкого порожнього чайника, поставила його в мийку і почала заглядати в шухляди. Знайшовся якийсь віхоть, кострубата щіточка, засохла паста для миття посуду — тепер такої вже й не виробляють. Та нічого, якщо її розмочити, докласти трохи зусиль, може, що вийде. Тільки одежі шкода. Фартуха в старенької не видно.

— Лідіє Костянтинівно, можна я у вас трохи похазяйную? Потім чайку вип’ємо. Може, в магазин збігати? — гукала я з кухні.

Старенькій стало ніяково. Ось і до неї гостя завітала, а пригостити нема чим. Вона почовгала в кухню, обережно тримаючи руку, яка від різких рухів починала боліти. Дівчина несамовито терла чайника щіткою, аж розчервонілася. Лідія Костянтинівна обвела поглядом кухню і вперше побачила, що бруд в’ївся у кожну шпаринку, тюль висить на двох кільцях, каструлі стоять на підлозі, пакунок із цукром перекинувся, цукор розсипаний по столі. Соромно так жити, але ж вона не винна, що те життя все не скінчиться. Дивна дівчина, чайника чистить. Може, дійсно чаю хоче після зливи? Щоб не плутатись під ногами і не дивитись на весь цей бруд, розвернулася, пішла в кімнату. Стояла і дивилась на дощову вулицю, не звертаючи уваги на пакунки.

Коли я сяк-так відчистила старезного чайника, заварника та дві чашки, знайшла ложечку. Розсипаний по столі цукор зібрала і висипала у відро для сміття. Обійдемось без цукру сьогодні. Без нього також чай пити можна. Цукор — не головне, головне — сам чай, а пачка «Ліптона» стояла на видноті.

Коли пили чай за тим захаращеним столом, я думала про те, як страшно складається інколи життя. Он фотографії у рамочках. Коли люди фотографувалися, вони й гадки не мали, що щастя вже висить на тоненькій павутинці, яка ось-ось увірветься. Інакше не були б такими безтурботними. На одній із фотографій на тлі моря й кавказьких чи кримських гір була молода жінка в смугастому купальнику. Ще був хлопчик із великим пухнастим червоним зайцем. А он та сама жінка, тільки не в купальнику, а в гарній сукні, малий сидить у візочку, а поруч посміхається красень у картатій сорочці з короткими рукавами. Міцними м’язистими руками він тримає візочок.

Перехопивши мій погляд, старенька повільно мовила:

— Це Галинка з Артуром та Ігорем, батьком Артура.

— Вибачте, не будемо про сумне. Я обіцяла вам розшукати онука, пробачте, поки що не склалося. Але я завтра ж почну шукати. То ви давно втратили з ними зв’язок?

— Давно… Може, виїхали куди.

— Перевіримо. Треба налагоджувати родинні стосунки, не ви одна така, багато хто про своїх родичів не знає, не листується, не дзвонить.

— Знайдеш? — спитала повільно старенька. — Може, й знайдеш. Тільки Ігоря не шукай. Я не хочу його бачити.

— А Артура? Артура бачити хочете?

— Артура так, він мій єдиний родич, мій онучок, — сказала старенька і тихенько заплакала.

Я подивилася на пакунки, поставила їх у куток, взула мокрі мешти й пішла до дверей. Лідія Костянтинівна не зрушила з місця. Тільки коли я відчиняла двері, тихенько спитала:

— А ти ще прийдеш?

— Обов’язково. І Артура вам приведу, якщо він… — я не скінчила, бо не знала, що казати.

Сказати: «Якщо він живий» — якось дико. Та й чого йому не бути живим? А сказати — «якщо він схоче» — теж погано.

Ідучи вулицею, думала, що повернуся сюди ще не один раз. Треба ж трохи прибрати в помешканні, сміття порозгрібати, вікна помити. І Артур знайдеться. Тільки чому він до цього часу бабусею не цікавився? От негідний хлопчисько! Невже йому не шкода старенької? Якби у Роми була бабуся, він би її провідував, банани приносив, чай із нею пив. Рома вихований мамою, як годиться. І тут я подумала, що в Артура давно немає мами, невідомо, хто його виховував і впливав на формування світогляду, коли він ріс. А може, він взагалі не знає, що бабуся тут мешкає, або його до неї не пускають. Усяке буває в цьому житті, деколи таке на роботі розповідають, що хай Бог милує. От хто б міг подумати, що Рома при всьому такому правильному вихованні буде відбивати у відомого футболіста дружину? Ніхто. А він відбиває і прикривається при цьому маминою поламаною ногою та дружбою з дитсадка. Це так підступно!

Дощ ущух, але непокоїли мокрі ноги. Хоч би не злягти осінньої пори. Хворіти можна взимку, коли не хочеться у метро в дублянці їздити, бо всі такі об’ємні та незграбні стають. А зараз триматися треба — попереду стільки важливих справ! Лідію Дмитрівну до Франції належним чином спорядити, Артура знайти, де б він не був.