Розділ «Міжнародні відносини (50-ті роки XX ст. - початок XXI ст.)»

Зміни, що відбувалися в міжнародному житті на початку 90-х років, привели до нової розстановки сил у світі. Росія виявилася неспроможною підтримувати "прорадянські" режими в Азії, Африці. Це сприяло розв'язанню або поглибленню діалогу у вирішенні регіональних конфліктів, зокрема арабо-ізраїльського. Хоча процес нормалізації відносин Ізраїлю з арабськими країнами постійно гальмується, шляхи до розв'язання цього найтривалішого конфлікту окреслені досить чітко. Було в цілому вирішено конфлікти в Камбоджі, Анголі, Мозамбіці, ліквідовано 1990 р. режим апартеїду в Швденній Африці. Однак до справедливого та безпечного світового співтовариства ще далеко. На території колишнього СРСР і табору соціалізму виникли і продовжують тліти локальні конфлікти (війна Росії проти Чечні, абхазько-грузинський конфлікт, вірменсько-азербайджанські зіткнення в Карабасі, неврегульованість відносин після кривавих сутичок між Молдовою і так званою Придністровською Молдавською республікою, міжетнічні конфлікти на території колишньої Югославії тощо).

Важливим елементом міжнародних відносин стало прискорення західноєвропейської та загальноєвропейської інтеграції. 1992 р. в Маастрихті (Нідерланди) країнами - учасницями Європейського Економічного Співтовариства був підписаний новий договір про Європейський Союз, на основі якого до 1999 р. мало завершитися створення економічного і валютного союзу. Співтовариство планує також розробити спільну оборонну політику в галузі безпеки і запровадити єдине європейське громадянство. В 1997 р. в ЄС було запроваджене єдине європейське громадянство, яке не скасовує національного громадянства. 31 січня 1999 р. для проведення безготівкових операцій запроваджена єдина валюта - євро - в 12 з 15 країн ЄС (Бельгії, Німеччині, Греції, Іспанії.

Франції, Ірландії, Італії, Люксембурзі, Нідерландах, Австрії, Португалії та Фінляндії). Колишні країни радянського блоку намагаються вийти зі сфери впливу Росії шляхом поступової інтеграції до ЄС та НАТО. Проте рівень їх економічного розвитку не дає змоги західноєвропейцям відчинити двері до ЄС усім бажаючим. У травні 2004 р. до ЄС приєдналися Естонія, Латвія, Литва, Словенія, Словенія, Польща, Угорщина, Чехія. З 1 січня 2007 р. повноправними членами ЄС стали Болгарія і Румунія. Щодо Північноатлантичного блоку, то на початку 1994 р. США запропонували програму в межах НАТО "Партнерство заради миру", що передбачає поступове зближення країн Східної Європи. 1997 р. атлантичне керівництво розглянуло заяви про вступ до НАТО Польщі, Чехії, Угорщини і прийняло їх до НАТО у 1999 р. У травні 2004 р. членами НАТО стали Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина, Словенія. У липні 1997 р. у Мадриді Президент України Л. Кучма підписав Хартію про особливі відносини між Україною і НАТО, яка передбачала розширення відносин між Києвом і Брюсселем у питаннях європейської безпеки. У1997 р. у Києві було відкрито Центр інформації та документації НАТО в Україні, а в 1999 р. засновано Офіс зв'язку НАТО в Україні. З 2000 р. Киев і Брюссель започаткували низку ініціатив, які мали сприяти розвитку особливого партнерства між обома сторонами, зокрема в 2001 р. затверджено Державну програма співробітництва України з НАТО на 2001-2004 р., створено Державну раду з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України у 2002 р. і Національний центр із питань євроатлантичної інтеграції України у 2003 р., проведено засідання Комісії "Україна - НАТО" в Стамбулі в 2004 р. тощо. Президент В. Ющенко задекларував як один із головних пріоритетів нової влади вступ України до НАТО. У квітні 2005 р. під час зустрічі "Україна - НАТО" (Вільнюс, Литва) на рівні міністрів закордонних справ офіційно започатковано діалог щодо членства України в НАТО. Однак політична нестабільність в Україні, зовнішньополітичні ускладнення гальмують євроінтеграційний процес України.

Міжнародна ситуація в посткомуністичну епоху не стала більш передбачуваною і стабільною. У подоланні локальних і регіональних конфліктів усе важливішу роль відіграє Організація Об'єднаних Націй, якій відводиться роль головного гаранта міжнародної безпеки.

Найбільшим важливим чинником впливу на розвиток міжнародних відносин у постбіполярну епоху стала зовнішня політика Сполучених Штатів Америки. Республіканська адміністрація Дж. Буша-молодшого, обраного 43-м президентом США у листопаді 2000 р., проголосила довгостроковою метою ствердження домінуючого становища США в системі міжнародних відносин. Вашингтон узяв курс на кількісне і якісне зміцнення військової могутності. Військовий бюджет США зріс із 310 млрд дол. у 2001 р. до 380 млрд дол. у 2003 р. і до 450 млрд дол. у 2008 р. США вийшли за рамки обмежень Договору про ПРО, оголосивши в 2001 р. про розгортання Національної системи протиракетної оборони (НПРО). Адміністрація Буша активно сприяла вступу до НАТО країн Центрально-Східної Європи і Прибалтики.

Важливе місце в зовнішній політиці США посіла боротьба з міжнародним тероризмом, особливо після терористичних акцій проти американських міст 11 вересня 2001 р. США створили широку антитерористичну коаліцію, яка в жовтні 2001 р. розпочала війну проти уряду "Талібану" в Афганістані, який дав притулок терористам "Аль-Кадди". Характерною рисою зовнішньополітичного курсу адміністрації Дж. Буша-молодшого стала односторонність в ухваленні рішень із міжнародних проблем, що, зокрема, виявилося у розв'язанні в березні 2003 р. війни проти Іраку всупереч позиції ООН і багатьох держав. Ця війна ускладнила відносини США з Францією, Німеччиною, іншими державами. Неоднозначно розвивалися американсько-російські відносини. Підтримка Російською Федерацією антитерористичної діяльності США після вересневих подій 2001 р. сприяла суттєвому поліпшенню відносин між двома державами, але засудження російським керівництвом іракської війни США, порушення прав людини в Росії, прагнення Москви відігравати домінуючу роль на пострадянському просторі, що призвело до російсько-українських суперечностей через Тузлу, російсько-грузинської війни в Південній Осетії восени 2008 р., енергетичної (газової) війни проти України наприкінці 2008 - на початку 2009 р., зіпсували двосторонні американсько-російські відносини. В районі Перської затоки міжнародна напруженість, викликана воєнними діями в Афганістані та в Іраку, посилюється американсько-російськими суперечностями навколо ядерної програми Ірану. Росія продовжує надавати допомогу (продає обладнання) в будівництві іранської атомної електростанції, відходи діяльності якої можуть бути використані для виготовлення ядерної зброї, тоді як Сполучені Штати рішуче протидіють розвитку ядерної програми Ірану. Війна США в Іраку та Афганістані, ізраїльсько-палестинський конфлікт, що періодично переростає в кризову ситуацію, тощо - все це перетворює Близький і Середній Схід на вибухонебезпечний регіон.

Кінець XX - початок XXI ст. пов'язані як з ослабленням, так і з інтенсифікацією багатьох конфліктів, що мають не лише внутрішньополітичне, а й міжнародне значення. В їхній основі лежить багато факторів: релігійний, етнічний, соціально-економічній та ін. Боротьба тамільської меншини в Шрі-Ланці за утворення власної держави, режим Талібану в Афганістані, прагнення значної частини тибетського народу до незалежності, чеченські війни вимагали адекватних відповідей не лише від окремих країн, а й від усього світового співтовариства.

Деякі підсумки минулого століття та нові плани на майбутнє було сформульовано в деклараціях та програмі дій Саміту тисячоліття, що відбувся під егідою ООН б-8 вересня 2000 р. на рівні глав держав та урядів. Одним із першочергових завдань ставилося подолання до 2015 р. бідності й злиднів, поліпшення ситуації з правами людини. Але людство лише стоїть на шляху виконання цих завдань. На сьогодні близько половини населення світу існує за межею бідності. Одним із головним пріоритетів, у тому числі в діяльності ООН, є боротьба з розповсюдженням ВІЛ/СНІДу. Проте, за даними спеціальної агенції ООН із боротьби з епідемією цього захворювання ефективна протидія СНІДу в бідних країнах потребує досить значної суми - до 10 млрд дол. США щороку.

ООН проводить роботу, спрямовану на полегшення становища біженців, змушених шукати порятунку та допомоги за кордоном. На 2006 р. налічувалося до 10 млн осіб, які перебували під патронатом Агентства ООН у справах біженців. Організація утримує свої представництва в Афганістані та Судані. В цілому з 18 миротворчих місій ООН у 2004 р. сім працювало в Африці, а дві - в Азії.

Тоді як ООН є організацією глобального значення, діяльність якої охоплює практично всі сфери взаємної діяльності між державами, на початку XXI ст. все помітнішу роль відіграють і різні міждержавні утворення з різними функціональними завданнями. Світові ціни на нафту формуються значною мірою під впливом Організації країн-експортерів нафти (ОПЕК), утвореної в 1960 р. Із дванадцяти її членів 10 належать до країн афро-азійського простору.

Важливу роль у міжцивілізаційному діалозі як представник ісламського світу відіграє утворена ще в 1945 р. Ліга арабських держав, до якої входить 22 арабські країни. Ця організація є важливим чинником впливу на міжнародно-політичну ситуацію на Близькому та Середньому Сході. Незважаючи на значні розбіжності в арабському світі, з 2005 р. почав роботу Загальноарабський парламент, що в подальшому сприятиме більшій консолідації арабського світу, в тому числі стосовно ключових міжнародних проблем.

Важливим системним чинником стабільності та розвитку в Азійсько-Тихоокеанському регіоні можна назвати Асоціацію держав Південно-Східної Азії (АСЕАН), політико-економічну організацію, утворену в 1967 р.

З метою подолання специфічних африканських проблем, посилення ролі Африки в сучасному світі в 2002 р. колишню Організацію африканської єдності було перетворено на Африканських союз (АС), у межах якого почався поступовий процес політичної та економічної інтеграції 53 країн Чорного континенту. АС відіграє важливу роль в процесі пацифікації (замирення) тривалих громадянських конфліктів. У липні 2007 р. спільно з ООН АС розпочав миротворчу операцію в суданській провінції Дарфур, в якій унаслідок конфлікту між урядом Судану та місцевим населенням загинуло понад 70 тис. осіб.

У полі зору неформального об'єднання провідних світових економічних держав - "Великої вісімки", до якої входить і Японія, обговорюються ключові світові проблеми та шляхи їх подолання. Зокрема у 2007 р. тематика 33-го саміту глав держав цих країн охоплювала питання глобального потепління, ситуацію на Близькому Сході та в Іраку, а також становище в Африці тощо.