Розділ «Культура країн Європи (кінець XIX - початок XX ст.)»

У філософії загострилася боротьба між матеріалізмом та ідеалізмом, зіткнулися полярні погляди. Класичний позитивізм О. Конта і Г. Спенсера, який визнавав закономірність розвитку природи і суспільства, був неспроможний створити задовільну світоглядну концепцію і розв'язати проблеми пізнання. На зміну йому прийшов емпіріокритицизм, основоположниками якого були Р, Авенаріус і Б. Мах. Вони звернули увагу на відносність наукового знання і дійшли висновку, що наука дає не справжню картину реальності, а лише "символи, знаки, позначки для практики". Ідеалізм емпіріокритицизму виявлявся у тому, що реальним визнавали не матеріальний світ, а комплекси наших відчуттів.

У боротьбі зі "старою" філософією особливо помітним був американський прагматизм, засновниками якого вважають Ч. Пірса і У. Джемса. Прагматизм був "філософією дії" і критерій істинності вбачав у безпосередній корисності. Ідея істинна лише тією мірою, якою приносить користь, тобто наскільки її можна реалізувати на практиці. Однак прагматизм був суто американською філософією і мав небагато прихильників в Європі, де переважали ідеалістичні, ірраціоналістичні (вчення, яке обмежує або заперечує можливості розуму в процесі пізнання) філософські вчення.

Неспроможність минулих панівних філософських систем побудувати загальновизнану світоглядну теорію змусили філософію переорієнтуватися на проблеми пізнання. Помітний вплив мала баденська школа неокантіанетва, засновниками якої стали німецькі філософи В. Віндельбанд і Г. Ріккерт. На їхню думку, пізнання минулого й сьогодення має ґрунтуватися на цінностях - вічних нормах певного суспільства, що існуюють поза свідомістю людини і суспільства.

Проти раціоналізму виступала й "філософія життя" - "філософія, яка випливає з повноти переживання життя." її основоположники - В. Дільтей, Г. Зіммель, Ф. Ніцше - замість розуму як знаряддя пізнання висували інтуїцію, що безпосередньо проникає у предмет пізнання. Ф. Ніцше критикував раціоналізм і християнство за те, що вони пригнічують волю людини до життя. "Воля до влади" має звільнити життєві сили людини на шляху до "надлюдини", яка стоїть по "той бік добра і зла".

Названі філософські вчення справили значний вплив на багатьох діячів науки, культури і мистецтва, як і вчення про психоаналіз, основи якого розробив видатний австрійський учений 3. Фрейд. Відкривши неусвідомлені імпульси, мотивації, Фрейд створив психотерапевтичний метод лікування неврозів, відновлення душевного стану пацієнтів.

Значних успіхів досягла соціологія - наука про розвиток суспільства. Одним із її основоположників вважають французького вченого Б. Дюркгейма. На початку XX ст. соціологія позбулася недоліків впливової у минулому течії соціального дарвінізму, за яким розвиток суспільства визначався біологічними закономірностями природного відбору. Велике зиачення для розвитку соціології мали праці видатного німецького вченого М. Вебера - автора "теорії раціональності" й теорії "ідеальних типів", який намагався відшукати духовно-етичні основи розвитку капіталістичного суспільства. Його широковідома книга "Протестантська етика і дух капіталізму" присвячувалася впливу протестантизму з його аскетизмом, дисциплінованістю, відповідальністю особи на формування духу підприємливості, раціоналізації господарської діяльності.

Ірраціоналізм був стрижнем культурного розвитку кінця XIX - початку XX ст. Оскільки розчарування в силі розуму пізнати дійсність було однією з основних причин виникнення на початку XIX ст. романтизму, то подібні духовно-культурні процеси кінця XIX- початку XX ст. іноді називають неоромантизмом. Неоромантизм намагався синтезувати й переосмислити європейську культуру, знайти ідейні й психологічні орієнтири для її розвитку в умовах занепаду художньої культури, свідомості й моралі. Діячі культури цього періоду називали себе декадентами, тобто людьми, які творять культуру занепаду.

У межах епохи неоромантизму розвивалася естетична і літературно-художня течія - символізм, визнаним лідером якого був відомий французький поет кінця XIX ст. С. Малларме. Для символізму головним було непізнане в навколишньому світі й людській душі, яке можна відобразити лише в туманних символах, подібних яким немає в природі. Об'єкт зображення - світ таємниць і мрій. У їхній творчості дивовижно поєднувалося реальне й таємниче, міфологічне й містичне.

Ірраціональні засади символізму особливо помітні в поезії, живописі, театральному мистецтві. Лідером німецьких символістів був відомий поет С. Теоріє. У Франції послідовником Малларме став поет П. Фор, який у 1890 р. заснував у Парижі Художній театр і в різноманітних виставах - від п'ес-феєрій до літературних композицій - втілював естетичні принципи символізму. В Росії цю течію представляли поети О. Блок, В. Брюсов, А. Бе-лий, композитор О. Скрябін.

В Англії символісти групувалися навколо журналу "Жовта книга". Послідовним символістом в англійському мистецтві був видатний режисер Г. Крег, постановник відомої опери "Дідона і Еней". Близьким до символізму був і письменник О. Уайльд.

Творчість видатного французького художника Е. Мине, автора відомої картини "Сніданок на траві", завершила розвиток класичного мистецтва і стала початком нової епохи в розвитку живопису. Картини Моне не допускалися в Салон - офіційну виставку "безсмертних" академіків, які формували погляди на мистецтво, тематику творів і манеру письма відповідно до позиції, прийнятою в урядових колах.

Навколо Моне об'єдналася група молодих художників, які шукали нові шляхи в мистецтві. Навесні 1874 р. маловідомі художники, що називали себе "незалежними", організували виставку в ательє фотографа Надара на бульварі Капуцинок у центрі Парижа, їхній живопис викликав глум відвідувачів та журналістів, які назвали його "мазня" та "знущання". За художниками закріпилась назва, яку в насмішку дав один із журналістів, - імпресіоністи - за назвою картини К. Моне "Враження. Схід сонця" (з фр. impression - враження).

Імпресіоністи були самобутніми художниками. їх об'єднувало бажання відтворити змінність навколишнього світу. Природа стала об'єктом їхньої творчості. Вони намагалися передати у творчості те, що бачить людське око, - зміну кольору та форми предметів залежно від освітлення, пори дня, кольору сусідніх предметів тощо. З цією метою вони змінили манеру письма: відмовилися від точного малюнку, замінивши його декількома штрихами, які давали загальне враження, від змішування фарб на палітрі, мазки фарб накладали тісно один до одного, які на полотні зливалися у потрібну гаму.

У центрі уваги О. Ренуара завжди була людина. Перевагу він віддавав жінкам та дітям, яких вважав найдосконалішим творінням природи. Його приваблювали не світські красуні, а справжні француженки - живі й веселі продавщиці, актриси, білошвейки. Такими є, наприклад, портрет актриси "Комеді Франсез" Жанни Самарі, дочки власника приміського ресторанчика ("Дівчина з віером"). Світ людей приваблював також Е. Дега, котрий створив неперевершений строкатий світ балерин під час репетиції, жокеїв на тренуванні, прачок за важкою роботою. Характерною ознакою полотен Дега стали плавність і точність ліній, витонченність рухів його героїв ("Голубі танцівниці").

На межі століть склався новий стиль модерн (з фр. - новий, сучасний), який набув утілеття в усіх видах мистецтва. Це явище було неоднозначним, оскільки в модерні є і декадентська претензійність, і прагнення до єдності стилю. Стиль модерн - це новий етап у синтезі архітектури, живопису, декоративних мистецтв. В образотворчому мистецтві цей стиль виражався символікою образів, алегорією.

Стиль модерн прийшов на зміну імпресіонізму, що занепадав в останній третині XIX ст, - течії в образотворчому мистецтві, яка намагалася узагальнити, синтезувати сприйняття об'єкта шляхом розкладання фарб на окремі елементи. Уже у творчості французького художника 17. Сезанна помітний відхід від імпресіоністського бачення природи і простору. Крім оживлення кольору і світла в зображенні, Сезанн ніби "розсуває" простір, переносячи у нього глядача. Крім Сезанна, до художників-постімпресіоністів належать також В. ван Тог, 17. Гоген.

П. Гогена вважають лідером неопримітивістів, оскільки він у пошуках нового художнього синтезу, шляхів повернення людини до гармонійного злиття з природою вважав за необхідне доторкнутися до стародавніх архаїчних культур Сходу. В цьому синтезі Гоген відкидав непотрібні деталі, спрощував модель для більшої виразності. Спрощення включало певну деформацію, порушення пропорцій, що визначалося художніми завданнями, і мало розкрити внутрішній зміст зображеного, його сутність.

Постімпресіонізм започаткував нові художні течії, для яких головним стала відмова від простого відтворення видимої поверхні реальних об'єктів і бажання проникнути в суть явищ, виразити внутрішній світ, характер людини. Нове мистецтво назвали авангардизмом, в якому виокремлювалися абстракціонізм і експресіонізм.

Різновидом абстракціонізму був кубізм, засновниками якого вважали іспанського художника П. Пікассо, котрий з 1900 р. працював у Парижі, і французького художника Ж. Брана.

Кубісти відмовились від властивих імпресіоністам форм переданий кольору та світла і намагалися створити нові форми багатовимірної перспективи, розкладаючи об'єкт на геометричні форми (кола, напівкола, трикутники, куби). Об'єкт зображувався з різних боків, навіть невидимих, що давало змогу зрозуміти його внутрішній зміст. Прикладом кубізму є картини П. Пікассо "Авіньйонські дівчата" і "Скрипка", Ж. Брака - "Будинок в Ес-таці".