Розділ «Утворення Німецької імперії»

Війна союзників проти Данії почалася у 1864 р. Протягом кількох місяців австрійська та реорганізована прусська армії завдали поразки датчанам, які марно сподівалися на допомогу європейських держав. 30 жовтня 1864 р. у Відні було підписано мирний договір, за яким герцогства перейшли під спільне управління Пруссії та Австрії.

Легка перемога союзників не поліпшила відносин між ними, а навпаки, спричинила нові конфлікти. Відень наполягав, щоб Шлезвіг та Голштайн стали членами Німецького союзу, а Берлін сподівався на їх захоплення або хоча б установлення свого контролю над ними. Очевидно, Бісмарк був не проти поділити з Австрією Німеччину на сфери впливу: північну під контролем Пруссії та південну під управління Австрії. Однак австрійський імператор не бажав поступатися владою і відмовився обговорювати запропонований план. Напруженість між двома державами вдалося частково зняти у 1865 р., коли Берлін і Відень підписали Гаштайнську угоду і домовилися, що Голштайн відходить до Австрії, а Шлезвіг - до Пруссії. Однак це було лише тимчасове перемир'я.

У першій половині 1866 р. Пруссія та Австрія готувалися до війни. Берлін підписав антиавстрійський договір з Італією, яка зобов'язувалася виступити на боці Пруссії й отримувала за це Венецію. Відень заручився підтримкою Франції, яка погодилася дотримуватися нейтралітету в майбутній війні. Однак головна боротьба розгорнулася за держави Німецького союзу. Майбутня війна розглядалася ними як громадянська і неоднозначно тлумачилися в суспільстві. Південні німецькі держави загалом підтримували Австрію, вбачаючи в Пруссії потенційного агресора. Щоб залучити їх на свій бік, Бісмарк запропонував союзному парламентові розробити нову конституцію Німецького союзу з рівним представництвом і ва основі загального виборчого права для чоловічого населення. Австрія сприйняла це як замах на свої інтереси і запропонувала переглянути домовленості про герцогства Шлезвіг і Голштайн у союзному парламенті. Берлін наказав армійським загонам виступити зі Шлезвігу і вигнати австрійців із Голштайну та вийшов з Німецького союзу. Австрія звернулася до держав Німецького союзу за допомогою.

Пруссько-австрійська (Німецька) війна почалася 16 червня 1866 р. і тривала сім тижнів. На боці Австрії виступили Баден, Баварія, Вюртемберг, Ганновер і Саксонія. Союзником Пруссії стали північні німецькі держави. План війни розробляв талановитий прусський стратег, начальник генерального штабу Г. фон Мольтке, який був прихильником активних наступальних дій, мобілізації всіх сил для рішучого удару по ворогу, використання всіх можливих шляхів сполучення для швидкої передислокації військ тощо. Мольтке рішучим ударом розколов війська противника та, ізолювавши армії південних німецьких держав, 3 липня завдав поразки Австрії у вирішальній битві поблизу фортеці Кеніггрец у Богемії. Прусські війська відкрили для себе шлях на Відень.

Бісмарк не планував ліквідувати Австрійську імперію, що порушило б баланс сил у Європі. Подальше продовження війни також загрожувало втручанням Франції у німецькі справи. 26 липня у Нікольсбурзі між Австрією і Пруссією було підписано перемир'я, а 23 серпня 1866 р. обидві держави в Празі уклали мир. Німецький союз було ліквідовано. Замість нього створювався Північнонімецький союз, до якого не мала права вступати Австрія. Вона погоджувалася на приєднання до Пруссії Шлезвіг-Голштайну, Ганноверу, Кургессену, Нассау та м. Франкфурта-на-Майні. Венеція відходила до Італії.

Перемога над Австрією означала завершення конституційного конфлікту в Пруссії. Напередодні війни Бісмарк безуспішно намагався порозумітися з лібералами. Після поразки Австрії ситуація змінилася. Сп'яніле від успіхів прусське суспільство висловлювало довіру уряду та підтримувало курс Бісмарка. Міністр-президент не збирався повертатися на консервативні позиції, як того чекали реакційні урядовці та політики. Він хотів залучити лібералів до державотворення. Ті, хто був готовий до співробітництва з урядом, створили Національну ліберальну партію, яка стала опорою уряду в парламенті.

Перемога над Австрією змінила розстановку сил на європейській арені та впритул наблизила Пруссію до об'єднання Німеччини, У серпні - вересні 1866р. 21 німецька держава увійшла до Північнонімецького союзу, який створювався на конфедеративних засадах. Відтепер Пруссія об'єднала чотири п'ятих території Німеччини на північ від річки Майн. Південнонімецькі держави - Баден, Баварія, Вюртемберг і Гессен-Дармштадт - до Союзу не увійшли й тяжіли до Австрії, Тут посилювалися анти прусські настрої,

У Північнонімецькому союзі виконавча влада належала бундесканцлеру та створеному ним урядові. Законодавчий орган складався з федеративної ради - бундесрату, члени якого призначалися правителями держав, та нижньої палати парламенту - рейхстагу, який обирався чоловічим населенням Союзу на основі рівного виборчого права. Переважні права належали Пруссії. Наприклад, у бундесраті із 43 голосів Берліну належало 17. Це давало змогу Бісмарку легко управляти законодавцями, нав'язуючи їм свою волю. Не випадково історики називали Північнонімецьку конфедерацію "союзом гіганта та 21 пігмея". В опозиції до уряду міг бути рейхстаг, однак політичні партії в ньому розкололися.

Федеральна конституція не забезпечувала реальних громадянських прав і відповідальності виконавчої влади, громадянського контролю над армією тощо. Натомість вводилися єдині судочинство, грошова одиниця, система мір та ватів, загальні правила для функціонування економіки та фінансів. Отже, створювався спільний економічний простір, що стимулювало підприємницьку ініціативу німецької буржуазії.

Австро-прусська війна остаточно зруйнувала систему міжнародних відносин в Європі, встановлену Віденським конгресом 1815 р. Утворення Північнонімецького союзу на чолі з сильною Пруссією поставило під сумнів європейську гегемонію Франції. Французький імператор Наполеон III сподівався, що Австрія і Пруссія виснажать себе у ході війни і Франція без труднощів зможе оволодіти прикордонними німецькими землями. Наполеону III потрібен був зовнішньополітичний успіх, щоб заспокоїти внутрішню опозицію і зменшити незадоволення діяльністю уряду. Готувався до війни з Францією і О. Бісмарк. Завершити національне об'єднання можна було тільки шляхом входження південних німецьких держав до Північнонімецького союзу. Зважаючи на сильні анти прусські настрої на півдні, тільки спільна патріотична боротьба проти іноземного агресора могла здолати їхнє небажання до політичного об'єднання.

Безпосереднім приводом до війни стали суперечки щодо кандидата на іспанський престол, який звільнився у 1868 р. Бісмарк змусив іспанські кортеси визнати найкращим кандидатом принца Леопольда фон Гогенцоллерна-Зігмарінгена, брата прусського короля Вільгельма І. Передбачити реакцію Парижа було не важко, оскільки в такому разі Франція опинялася в оточенні держав з королями з династії Гогенцоллернів. Наполеону ІП вдалося переконати Вільгельма І зняти кандидатуру Леопольда. Однак цього йому було замало і він почав вимагати від прусського короля гарантій, що Пруссія ніколи не претендуватиме на іспанський престол. Німецький імператор, який відпочивав в Емсі, спочатку не прийняв французького посла, однак пізніше переговори відновилися і він підтвердив відмову Леопольда від іспанського престолу. До Берліна була надіслана телеграма у примирливому тоні. Однак це не входило у плани Бісмарка, який скоротив її для публікації в пресі так, що здалося нібито Вільгельм І не прийняв французького посла (так звана Емська депеша): "Його Величність відмовився приймати французького посла і звелів передати, що більше нічого не має повідомити йому". Розрахунки Бісмарка виправдалися: Франція сприйняла публікацію телеграми як образу і 19 липня 1870 р. оголосила війну Пруссії.

Вільгельм І закликав німців об'єднатися в боротьбі зі спільним ворогом і південні німецькі держави приєдналися до Північнонімецького союзу. Попри всі оптимістичні заяви Наполеоне III напередодні війни Франція виявилася непідготовленою до боротьби з добре налагодженою військовою машиною Пруссії. Оборонні споруди залишилися недобудованими, фортеці не були забезпечені запасами продовольства та боєприпасів, якість озброєння, зокрема далекобійність артилерії, поступалася німецьким. Незначна кількість залізниць не дала змоги французам швидко переміщувати війська та підвозити резерви.

У перших прикордонних битвах французькі війська зазнали поразки. Німецькі війська оточили армію маршала Базена поблизу фортеці Мец та армію під командуванням Наполеоне Ш і маршала Мак-Магона в районі фортеці Седан на північному сході Франції. 1 вересня 100-тисячна французька армія на чолі з Наполеоном ПІ здалася. 319 вересня 1870 р. Париж опинився в облозі прусських військ, ставка короля Пруссії Вільгельма І розташувалась у резиденції французьких королів- Версалі. 27 жовтня 1870 р. капітулювала армія Базена в Меці. Наприкінці 1870 р. була зроблена спроба прорвати дипломатичну ізоляцію Франції: уряд національної оборони направив А. Тьєра в Австро-Угорщину, Велику Британію, Італію та Росію, щоб домовитися з ними про підтримку Франції у війні з Пруссією, проте успіху не досяг. У Парижі було створено новий республіканський уряд, який намагався організувати оборону столиці. 28 січня 1871 р. Пруссія та Франція підписали перемир'я. Для ведення переговорів про мир Франція мала провести вибори в парламент та сформувати уряд. 8 лютого 1871 р. відбулися вибори до Національних зборів Франції, які відкрилися в Бордо, й обрали А. Тьєра прем'єр-міністром. До повної виплати контрибуції німецькі війська залишалися у Франції. 1 березня 1871 р. Національні збори схвалили мирний договір, але подальшу розробку його остаточних умов перервало проголошення 18 березня 1871 р. Паризької комуни, у придушенні якої взяли участь і прусські війська. Тривалий переговорний процес завершився 10 травня 1871 р. Франкфуртським мирним договором. Франція поступалася Німеччині Ельзасом та третиною Лотарингії і мала сплатити переможцям 5 млрд франків контрибуції.

Ще до закінчення війни з Францією процес національного об'єднання був завершений. На початку війни Бісмарк почав переговори з правителями південних німецьких держав, які в умовах патріотичного піднесення погодилися увійти до Північнонімецького союзу. 18 січня 1871 р., коли німецькі гармати обстрілювали Париж, Вільгельм І у ставці німецького командування в Дзеркальній залі Версальського палацу був проголошений німецьким імператором. На політичній карті Європи з'явилася нова могутня держава. Того самого року було прийнято загальнонімецьку конституцію, відповідно до якої Німецька імперія була союзом 22 монархій, у яких зберігались свої правителі, місцеві конституції та представницькі установи і в компетенції яких залишались місцеві справи. Найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики належали до компетенції імперського уряду, головою якого був канцлер, котрого призначав імператор. Імперське законодавство визначалось імперським парламентом, що складався з двох палат - союзної ради і рейхстагу.

Після утворення Німецької імперії завершилось формування німецької нації" були усунені перешкоди в економічному розвитку країни та остаточно сформувався внутрішній ринок. Об'єднана Німеччина перетворилась на одну з наймогутніших держав Європи.