Розділ «Російська імперія епохи "Великих Реформ" (1856-1878)»

"Великі реформи" 60-70-х років XIX ст. докорінно змінили соціальну й економічну структуру Російської імперії, створили необхідні умови для її поступального розвитку. Однак незмінною залишалася політична структура держави, яка консервувала становий принцип управління і стала причиною багатьох внутрішньополітичних криз, що призвели до революцій початку XX ст.

У другій половині XIX ст. виникає рух "народників", який об'єднав демократичну інтелігенцію для пошуку дієвих заходів щодо подолання невігластва народу і поліпшення його життя. "Ідейними батьками" руху були М. Чернишевський і О. Герцен, від яких народники перейняли негативне ставлення до капіталізму і віру в соціалістичну утопію.

Незабаром у народництві виникло три ідейні течії, які очолили П. Лавров, М. Бакунін і П. Ткачов. 17. Лавров агітував за соціалістичну революцію, первинність вирішення соціальних питань перед політичними, селянську общину як зародок соціалізму. М. Бакунін побудував завершене анархістське вчення: всі держави створені для пригнічення людини, тому їх треба не реформувати, а ламати революційними шляхом. П. Ткачов переконував, що для боротьби з самодержавством необхідно створити міцну, суворо законспіровану і централізовану партію, метою якої було б завоювання влади* Партія революціонерів має знищити консервативні й реакційні елементи в суспільстві, розпочати "криваву революцію".

У 70-х роках XIX ст. розрізнені таємні організації народників об'єднались у підпільне товариство "чайковців". У 1874 р. вони почали "ходіння в народ", намагаючись підняти його на повстання. Однак селяни не відгукувались на заклики молоді і видавали їх поліції. Загалом поліція заарештувала 770 осіб. У 1876 р. була створена нова організація "Земля і воля", яка знову спробувала організувати "ходіння в народ", застосувавши тактику постійної осілості: революціонери влаштовувалися в селах учителями, фельдшерами і створювали компактні поселення в Поволжі, на Кубані й Дону. Однак і цього разу їх плани зазнали поразки.

"Земля і воля" - революційна народницька організація, заснована в Петербурзі у 1876 р. М. Натансоном, О. Михайловим та ін., яка налічувала майже 60 осіб і ще до 150 співчуваючих. Складалася з територіальних, спеціальних груп та основного гуртка, очолюваного "адміністрацією" (комісією) у складі 3-5 осіб. Вищий керівний орган - з'їзд. Програмні завдання - здійснення селянської революції, націоналізація землі, заміна держави федерацією общин. Практична діяльність - пропаганда серед селян (поселення в "народі"), робітників та інтелігенції; видання газет "Земля і воля" та "Листок "Землі і волі". Влітку 1879р. у зв'язку з розбіжністю поглядів щодо питань визнання пріоритету політичної боротьби над економічною розкололась на "Народну волю" та "Чорний переділ".

Романтизм і демократизм перших народників невдовзі змінився відвертим терором. "Земля і воля" розкололась на дві організації: "Чорний переділ" - противників терору - очолив Г. Плеханов, а "Народну волю", яка взяла на озброєння теорію П. Ткачова, - А. Желябов і С. Перовська. "Народна воля" мала гуртки та групи в 50 містах імперії й об'єднувала 500 осіб. Головне завдання народовольці вбачали в поваленні самодержавства та скликанні Установчих зборів. З цією метою вони вели активну пропагандистську та агітаційну роботу - видавали газети "Народна воля", "Листок "Народної волі", "Робочу газету" тощо. Організація вчинила декілька терористичних актів проти урядовців, а 1 березня 1881 р. вбила імператора Олександра П. Взявши на озброєння тактику індивідуального терору, народництво ставало відверто кримінальною структурою і втрачало підтримку цивілізованого суспільства.

У 70-х роках XIX почався швидкий промисловий розвиток Росії, який перетворив країну з аграрної на індустріально-аграрну. Пореформені десятиліття знаменувались швидкими темпами економічного розвитку Росії: у 4,5 раза зросла виплавка чавуну, у 30 разів - видобуток вугілля, було прокладено 28 тис. км залізничних шляхів, розвинулися нові промислові міста - Юзівка, Орєхово-Зуєво, нові індустріальні райони - вугільно-металургійний - у Донбасі, нафтовий - у Баку, текстильний - в Іванові.

Темпи промислового розвитку наприкінці століття становили 5,5%, а на початку XX ст. - 3,5%. За цим показником Росія значно випереджала найрозвиненіші країни світу. Держава всіляко підтримувала розвиток підприємництва, заохочувала приватний капітал до інвестицій у важку промисловість і залізничне будівництво. Державна підтримка розвитку власної промисловості, створення стабільної фінансової системи були визначальними рисами економіки Росії другої половини XIX ст.

Прискорено розвивались нові галузі виробництва: важке машинобудування, хімічна промисловість, електроіндустрія, залізничний транспорт. Росія стала одним із найбільших у світі виробників нафти. Будівництво Транссибірської залізничної магістралі відкрило Росії ворота для промислового освоєння Далекого Сходу та економічного проникнення у країни цього регіону. Промислові гіганти зосередились у Центральному промисловому районі, навколо Москви і Петербурга, в Донбасі, Кривому Розі, Кузбасі, на Кубані. Катерининська залізниця з'єднала райони Донбасу з Криворіжжям і сприяла створенню у Подніпров'ї гігантських металургійних комплексів. Це дало змогу Україні вийти на перше місце в промисловому розвитку імперії. Як і в провідних країнах Європи, в Росії активно відбувались процеси монополізації, концентрації виробництва і робочої сили.

Порівняно з динамічними розвитком промисловості, її модернізацією і всебічним застосуванням новітніх технологій і машин сільське господарство зберігало архаїчний, напівфеодальний характер. Проблема сільського господарства була "ахіллесовою п'ятою" багатьох реформаторів. Будь-які їх нововведення неминуче наштовхувалися на опір великих поміщиків і впливової аристократії, яка сама володіла величезними земельними угіддями, користувалась напівкріпосною працею селян і була зацікавлена у збереженні цього становища.

Реформа 1861 р. не вирішила проблеми забезпечення селян землею. Значний (65 %) приріст селянського населення призвів до скорочення селянських наділів до двох десятин, що було значно менше, ніж селяни мали у першій половині XIX ст. Третина селян взагалі не володіла землею і перетворилась на найманих сільськогосподарських робітників або поповнила армію мало-кваліфікованого і малооплачуваного пролетаріату. Становище ускладнювалось відсталою сільськогосподарською технікою, відсутністю тяглової сили. Досить відсталою була агрокультура. На селі користувалися трипільним сівооборотом. Відповідно і найнижчими в Європі були врожаї зернових - 6 ц з гектара.

Процес капіталізації села стримувався селянською общиною, яка встановлювала правила й умови періодичного перерозподілу земель (залежно від кількості членів сім'ї), календарні терміни сільськогосподарських робіт і порядок засіву культур, брала на себе колективну відповідальність за сплату податків всіма членами общини, дозволяла або не дозволяла селянам залишати села і найматись на роботу в містах. Міцні традиції общини не давали селянину можливості відчути себе повноправним господарем землі, стримували соціальне розшарування, не давали змоги виокремитися багатому прошарку селян.

У зовнішній політиці в другій половині XIX ст. Росія намагалася вирішити низку ключових проблем: по-перше, повернути своє місце в системі європейських відносин, втрачене після невдалої Східної (Кримської) війни; по-друге, розширити вплив на Балканах та на Близькому Сході; по-третє, розширити територію шляхом завоювання сусідніх земель і приєднання їх як складових імперії.

Оскільки європейські та близькосхідні справи вимагали надзвичайного напруження сил та слушної нагоди, з 60-х років XIX ст. погляди російського зовнішньополітичного відомства були спрямовані на Середню Азію та Далекий Схід. У 1864 р. Росія оволоділа містами Туркестан і Чимкент, а наступного року захопила найбільше місто Середньої Азії - Ташкент. На завойованих територіях було створено Туркестанське генерал-губернаторство. У1868 р. Росія захопила Самарканд, у 1873 р. - Хіву, в 1876 р. - Кокандське ханство, в 1881 р. - Туркменію, в 1884 р. - Мевр. Це стало кульмінацією протистояння в Середній Азії між Англією і Росією. У 1887 р. обидві країни підписали протокол про встановлення північно-західного кордону Афганістану, куди був спрямований британський колоніальний капітал. За російсько-китайськими договорами 1858 і 1860 pp. значна територія Приамур'я і Примор'я увійшла до складу Росії. На березі бухти Золотий Ріг було засновано м. Владивосток.

Причиною незгод між Росією та Японією став острів Сахалін. У 1875 р. за російсько-японським договором Петербург віддав Японії Курильські острови в обмін на відмову від претензій на південну частину Сахаліну. Однак це не зняло суперечностей між Росією та Японією, відносини між якими продовжували погіршуватися.

Росія проводила активну політику і в Центральній Європі. Утворення Німецької імперії змінило співвідношення сил у Європі. Існувала реальна можливість воєнно-політичного союзу між Німеччиною та Австро-Угорщиною, що могло бути небезпечним для Росії. У1873 р. Росія, Німеччина та Австро-Угорщина уклали угоду, відому як "Союз трьох імператорів", за якою Олександр II, Вільгельм І та Франц Йосиф мали всі спірні питання розв'язувати шляхом взаємних консультацій, а за загрози нападу якої-небудь іншої держави домовлятися про спільні дії. Німеччина розраховувала за допомогою цього договору забезпечити собі свободу дій щодо Франції.

Договір 1878 р. був лише консультативним пактом і, на думку О. Бісмарка, не міг запобігти конфліктам між Німеччиною, Австро-Угорщиною і Росією. 18 червня 1881 р. було підписано австро-німецько-російську угоду про нейтралітет, яка зобов'язувала Австро-Угорщину, Німеччину і Росію дотримуватися нейтралітету на випадок, коли одна зі сторін опиниться у стані війни з якою-небудь четвертою великою державою. Тобто Росія мала зберігати нейтралітет у разі франко-німецької війни, а Німеччина і Австро-Угорщина гарантували те саме Росії на випадок англо-російської війни.

У1877-1878 рр. Росія вела нову війну з Туреччиною. Безпосередньою причиною стало піднесення національно-визвольних рухів на Балканах і загострення міжнародних відносин. Ініціатором війни була Росія. її мета полягала у створенні автономної Болгарії з місцевими органами управління в її північній і південній частинах, розширенні території Сербії та Чорногорії, поверненні Росії Південної Бессарабії, переходу до Румунії частини Добруджі. Однак уже в травні канцлер О. Горчаков подав європейським державам ноту про неможливість поділу Болгарії та створення єдиної і автономної держави. Нота підкріплювалася першими перемогами російської армії: наприкінці червня вона оволоділа стародавньою столицею Болгарії - м. Тирново, в липні захопила Шипкінський перевал і змогла відстояти його після численних контратак турецької армії, а в листопаді захопила сильну фортецю Плевна. Успішно розвивалися воєнні операції росіян і в Закавказзі, де вони взяли фортецю Каре. У грудні російські війська під командуванням генерала Гурко визволили Софію. Шлях на Константинополь було відкрито.

Під загрозою остаточного розгрому Туреччина запропонувала почати переговори про мир і 19 лютого 1878 р. у містечку Сан-Стефано поблизу Константинополя було підписано мирний договір. Він передбачав створення автономного князівства Болгарії, проведення Туреччиною реформ у Боснії і Герцеговині, визнання незалежності Румунії, Сербії та Чорногорії, передання Росії Південної Бессарабії, а Румунії - Північної Добруджі, отримання Росією в Азії міст Ардаган, Каре, Батум, Баязет тощо.

Рішення Сан-Стефанського миру було переглянуто на Берлінському конгресі 1878 р. Зростання впливу Росії на Балканах не влаштовувало країни Заходу. Австро-Угорщина розраховувала захопити Боснію і Герцеговину, встановити своє панування в Албанії та Македонії. Велика Британія виступала проти утворення єдиної Болгарської держави. Конгрес почав свою роботу на початку червня, а 1 липня 1878 р. було підписано Берлінський трактат, який започаткував нову систему європейських відносин - Берлінську. Болгарія поділялася на дві частини, які ставали автономними, але якщо контроль з боку Туреччини над Північною Болгарією був символічним і вона отримувала вихід до Чорного моря, то в Південній Болгарії Туреччина зберегла свої позиції. Австро-Угорщина окупувала Боснію і Герцеговину. Територія Чорногорії була значно урізана і вона не отримала виходу до моря, а згодом отінилася під контролем Габсбурзької монархії. Балканські країни мали сплачувати борги Туреччини європейським державам.