Розділ «Російська імперія у другій половині XVIII ст.»

Катерина II також видала указ про поділ Сенату на шість департаментів з різними функціями, що послабило його вплив як державного органу, і створила особисту канцелярію - "Кабінет її Величності", сконцентрувавши у своїх руках всю виконавчу владу. Було здійснено реформу місцевих органів державної влади (уся влада на місцях зосереджувалася у губернатора), у Центральній Росії та Лівобережній Україні- секуляризацію монастирських земель. Найяскравішим втіленням політики освіченого абсолютизму стало скликання Уложенної комісії (зібрання представників станів), одним із завдань якої була заміна застарілого Уложення 1649 р.

На заклик імператриці взяти участь у створенні нового законодавства депутати привезли з собою тисячі наказів від своїх виборців, під час обговорення яких виявилися різкі суперечності між станами. Дворяни вимагали розширення своїх привілеїв, збільшення поміщицького землеволодіння за рахунок селянських наділів, посилення покарання селян за провини тощо. Купецтво домагалося свободи підприємницької діяльності, захисту з боку держави від конкуренції іноземних виробників, дозволу купувати кріпосних селян для фабрик тощо. Селянські депутати просили зменшити обтяжливі повинності й ввести єдиний подушний податок, дозволити їм займатися промислами, торгівлею і підприємницькою діяльністю. Окремі депутати порушили питання про необхідність ліквідації кріпосного права, що змусило Катерину II припинити роботу Комісії та завершити формування в Росії станового ладу.

Насамперед селяни остаточно втратили особисту свободу і потрапили в повну залежність від поміщиків, стали їх приватною власністю. Імператриця поширювала кріпацтво двома шляхами: віддавала селян дворянам за вірну службу (протягом правління роздала 400 тис. осіб казенних селян) та законодавчими актами. Указом 1763 р. селянам було заборонено залишати своїх землевласників без спеціального дозволу. У тому ж році був виданий новий законодавчий акт, яким за непокору поміщикам селяни піддавалися тілесним покаранням і мали покривати збитки, заподіяні ними поміщикам. У1765р. поміщики отримали право без суду засилати непокірних селян на каторгу до Сибіру, Через два роки новий імператорський указ заборонив селянам подавати скарги на поміщиків до урядових органів. Таким чином поміщики поступово перетворювалися із землевласників на власників людей і поліцейських управителів своїх селян.

У XVIII ст. вибухнула Селянська війна 1773-1775 рр. на чолі з Омеляном Пугачовим. Вона розпочалася як протест проти посилення кріпосного гніту та обмеження (у козаків) свобод.

Омелян Пугачов (1744-1775) - донський козак, керівник Селянської війни 1773-1775рр., в якій він виступав під ім'ям імператора Петра III. Учасник Семилітньої війни, походів під командуванням О.Суворова в Польщу, російсько-турецької війни 1768- 1774рр. За хоробрість отримав перший козацький офіцерський чин хорунжого. У1771 р. був обраний отаманом Терського козацького війська. Неодноразово був заарештований за участь в антиурядових виступах. У1773р. організував козацьке повстання, яке переросло в Селянську війну.

Війна охопила величезну територію - Південний і Середній Урал, Західний Сибір, Башкирів), Пермський край, Прикам'я, Поволжя і Дон. Активну участь у ній брали селяни, козаки, міщани, "робітні люди" (робітники приватних і казенних мануфактур і заводів). Під час війни загинуло тисячі селян і дворян, було розорено і паралізовано господарство цих регіонів.

Війна почалася на Уралі з виступів яїцького козацтва. З початку XVIII ст. вони перебували на державній службі й захищали південні та східні кордони Росії, були на казенному грошовому утриманні й користувалися правом обирати своїх отаманів та старшин. Основою їх господарської діяльності були рибальство, полювання та скотарство. Однак поступово старшина та отамани заволоділи найкращими риболовними ділянками, сінокосами і випасами, розпоряджалися грошовими виплатами й змушували козаків працювати на своїх хуторах.

Зловживання козацької старшини, урядовий указ про участь козаків у війні з Туреччиною спричинили козацькі заворушення, які були придушені урядовими військами. У1772 р. регулярні армійські підрозділи зайняли Яїцьке містечко і заарештували 86 найактивніших і непокірних козаків, а інші сховалися на далеких хуторах.

Наприкінці 1772 р. на Яїк прибув О. Пугачов. Він оголосив себе імператором Петром III, який не помер і зміг врятуватися, і заручився підтримкою козаків у боротьбі за їхні права. У 1773 р. "цар-батечко" звернувся до народу з маніфестом, в якому пообіцяв селянам землю і волю, а козакам грошове і продовольче утримання. Загони Пугачова постійно зростали. Восени повстанці завдали поразки дрібним армійським загонам і оточили фортецю Оренбург. Наприкінці року повстанням було охоплено весь Оренбурзький край, Південний Урал і Зауралля. Піднялися на повстання башкири, яких очолював Салават Юлаєв. їхні загони захопили кілька фортець і підійшли до м. Уфи. До Пугачова приєдналися селяни і робітники уральських заводів. На початку 1774 р. повстанська армія налічувала майже 30 тис. осіб і 100 гармат. Вона була поділена на головні загони. Загальне керівництво повстанням здійснювала Військова колегія на чолі з О. Пугачовим.

Проти повстанців було направлено регулярну армію під командуванням генерала О. Бібікова, яка завдала поразки повстанцям під Оренбургом, змусивши їх зняти облогу фортеці. Незабаром зазнали поразки і повстанські загони під Уфою та в битві поблизу Сакмарського містечка. Тут війська генерала Д. Голіцина захопили в полон 1500 осіб, серед яких були й керівники повстанців. Пугачов із загоном у 500 осіб змушений був тікати на Урал.

На Південному Уралі до Пугачова приєдналися нові загони повстанців і в травні 1774 р. вони налічували 5 тис. осіб. У травні - червні селянська армія захопила сильні фортеці Троїцьку та Оса і вирушила на Казань. Вона зросла до 20 тис. осіб, але була погано озброєна. 12 липня Пугачов захопив м. Казань, яке під час штурму було спалено. Невдовзі повстанці зазнали поразки від урядових військ і О. Пугачов із залишками своєї армії вирушив до Нижнього Новгорода. Однак у міру віддалення від Башкири повстанську армію залишала башкирська кіннота, а віддаленість уральських заводів позбавила її гармат. Зрештою, влітку 1774 р. Росія підписала з Туреччиною мир і проти повстанців було споряджено велику регулярну армію (вісім полків піхоти, вісім полків кавалерії, п'ять козацьких полків тощо) на чолі з О. Суворовим.

На правобережжі Волги Пугачов вирішив іти на Москву не через добре укріплений Нижній Новгород, а через Саратов. 6 серпня повстанці захопили місто і жорстоко розправилися з його захисниками - десятки дворян було втоплено у Волзі. Переслідувана урядовими військами повстанська армія вирушила на Царицин. Пугачов сподівався, що коли захопить місто, то заручитися підтримкою донських козаків, перезимує на Кубані й навесні здійснить новий похід на Москву. 24 серпня поблизу Царицина відбулася вирішальна битва повстанців з урядовими військами, в якій Пугачов зазнав остаточної поразки. Він втратив 2 тис. осіб вбитими, а 6 тис. повстанців потрапили в полон. Із загоном у 160 козаків Пугачов спробував прорватися до Каспійського моря, однак козаки змовилися і видали його урядовцям. 10 січня 1775 р. у Москві на Болотній площі Пугачов був страчений.

Наслідком війни стали централізація державного управління і зміцнення дворянства - опори самодержавства. У 1775 р, було проведено адміністративну реформу, за якою Росію поділили на 50 губерній, які в свою чергу поділялися на повіти. У губерніях влада належала губернатору, а в повітах і повітових містах - капітан-ісправнику і городничому. Централізовувалося фінансове управління, створювалися станові суди. У1785 р. було видано так звані Жалувані грамоти дворянству і містам. Дворянам дозволялося створювати свої корпоративні органи (дворянські зібрання), за якими юридично закріплювалися селяни з їхнім нерухомим майном. Дворяни звільнялися від податків, повинностей, тілесних покарань, обов'язку виконувати військову і державну службу тощо. У містах створювалися міські думи і поліцейсько-господарські органи, а міщани поділялися на шість розрядів за майновим цензом. Нові імператорські укази ще більше зміцнили кріпосне право: у 1783 р. селянам Лівобережної України було остаточно заборонено самовільний перехід на інші місця проживання. У 1792 р. уряд відновив право безземельного продажу селян з торгів за поміщицькі борги.

Внутрішня політика царизму наприкінці XVIII ст. характеризувалася прагненням зміцнити панування дворянства та верхівки купецтва. Наляканий падінням абсолютизму у Франції та селянськими повстаннями, новий російський самодержець Павло І (1796-1801) робив спроби подолати внутрішньополітичні суперечності за допомогою військово-бюрократичної диктатури. За чотири роки його правління було видано понад 2000 законодавчих актів, більшість з яких спрямовувалися на зміцнення абсолютної влади монарха та державного апарату. Дворянство втратило свої вольності, гарантовані актами Катерини II; у міст було відібрано права самоврядування; запроваджено цензуру і закрито приватні друкарні; підданим Російської імперії заборонялося виїжджати за кордон і ввозити іноземні книги; реорганізовувалася російська армія, в якій було введено нові статути й осучаснено систему управління військами. Водночас поліпшилось становище православного духовенства; державні селяни отримали самоуправління; в країні було введено свободу віросповідання; обов'язкова робота кріпосного на поміщика обмежувалася трьома днями на тиждень і поміщик міг бути покараним за жорстоке поводження з селянами тощо. Проти деспотії Павла І виступило столичне дворянство, розбещене привілеями ще за правління Катерини II. Воно вчинило новий державний переворот і Павла І було вбито. Новим імператором Росії став його син Олександр І.

Зовнішня політика та безпрецедентна воєнна активність Росії у другій половині XVIII ст. надихалась прагненням дворянства захопити нові території та ринки збуту - оволодіти Кримом, вийти до Азовського моря і Кавказького хребта, приєднати до Росії Правобережну Україну і Білорусь. Це неминуче призводило до зіткнення з Османською імперією і Польщею, тому необхідно було знайти могутніх союзників. У 1764 р. Росія підписала союзницький договір із Пруссією. Обидві країни гарантували недоторканність польської конституції та повернення так званим релігійним дисидентам (тобто тим, хто не належав до католицької конфесії) їхніх прав. Австрія, незадоволена втручанням Росії та Пруссії в польські справи, вирішила розколоти російсько-прусський союз і почала підштовхувати Туреччину до війни з Росією.

У Правобережній Україні спалахнуло гайдамацьке повстання - Коліївщина. Гайдамаки сподівалися на підтримку російського уряду, який направив в Україну регулярні війська. Для боротьби з гайдамаками і росіянами польська шляхта створила у 1768 р. Барську конфедерацію, яка звернулася за допомогою до Туреччини. Уряд Порти не поспішав зв'язувати себе жодними зобов'язаннями 8 поляками. Водночас гайдамацькі загони напали на прикордонне містечко Балту на турецькій території. Це стало приводом для Туреччини виставити Росії вимогу покарати гайдамаків і відшкодувати збитки. Російські війська придушили гайдамацьке повстання, однак це не задовольнило Туреччину. У жовтні 1768 р. у Стамбулі було заарештовано російського посла й обидві країни почали готуватися до війни.

Головним театром російсько-турецької війни 1768-1774 рр. стала територія між річками Буг та Дністер. Російська армія підійшла до турецької фортеці Хотин, де завдала поразки 80-ти-сячній турецькій армії, взяла фортецю в облогу і у вересні захопила її штурмом. Турецька армія залишила Молдову, частину Валахії та відступила до Дунаю. Наступного року 1-ша російська армія під командування генерала О. Румянцева виступила з Хотина на південь і влітку розбила турецько-татарські війська в урочищі Ряба Могила і на р.Ларга. Головні сили турецької армії (150 тис. осіб) зайняли позицію на р. Кагул. 21 липня 1770 р. російська армія О. Румянцева завдала поразки туркам, які втратили 20 тис. осіб. Російський флот здійснив перехід з Балтійського моря у Середземне і 26 червня знищив турецькі ескадри в Чесменській бухті.

Росія і Туреччина почали переговори і незабаром підписали перемир'я. Однак після втручання Австрії, Пруссії та Франції" стурбованих російськими перемогами, бойові дії відновилися. У кампанії 1773 р. російські війська завдали декілька поразок турецькій армії. Вирішальним став 1774 р. У червні дивізія генерала 0. Суворова повністю розгромила 40-тисячний турецький корпус у битві при Козлуджі. Туреччина запросила миру.

За Кючук-Кайнарджійським миром 1774 р. Росія отримала велику територію в Нижньому Подніпров'ї й Побужжі, Крим і Кубань стали незалежними від Туреччини. Порта змушена була сплатити Росії 4,5 млн рублів як компенсацію за воєнні збитки.

У квітні 1783 р. Катерина II видала маніфест, у якому заявила, що Крим, Таманський півострів і "вся Кубанська сторона прийняті під державу Всеросійську". Влітку того ж року в Криму почалося будівництво м. Севастополя - бази російського Чорноморського флоту. З метою зміцнення становища в Закавказзі, яке зазнавало постійних нападів з боку Туреччини та Персії, Росія підписала у 1783 р. Георгієвський трактат зі Східною Грузією. Грузинський цар Іраклій II, як і кримський хан, визнав себе васалом Росії.