Розділ 43

— Тут небезпечно, — сказала Майя. — Треба забиратися геть.

— На цьому острові ніде сховатися. Нам потрібно знайти прохід назад, до нашого світу.

— Таж він може бути де завгодно.

— Комісар казав, що в усіх легендах про Мандрівників завжди згадувалася ця кімната. Прохід десь тут. Я це відчуваю.

Ґабріел узяв металевий стіл і присунув його до дверей. Здавалося, сили повернулися до нього: він хапав ящики та стільці й нагромаджував їх біля дверей. Тижнями Майя мріяла про момент, коли вони з Ґабріелом зустрінуться в химерному паралельному світі. І ось їхня зустріч відбулась, але що далі? Коли Симон Ламброзо вперше розповідав їй про точки доступу, він наголосив: «Ви маєте повернутися так само, як і прийшли». Майя ніколи й подумати не могла, що повертатися їй доведеться через смердючі води чорної ріки. Чи зможе вона повернутися назад з Ґабріелом, чи застрягне тут, як у пастці?

Забарикадувавши двері, Ґабріел поспішив до робочого місця посеред кімнати. Раптом він зупинився й витріщився на книжкову шафу, приставлену до стіни.

— Бачиш ту темну лінію? Мабуть, вона щось означає. — Згрібши стос бухгалтерських книг, він кинув їх на підлогу, а потім відсунув шафу вбік, щоб відкрити стіну. Мандрівник глянув на Майю, мов учень, якому щойно вдалося розв’язати складне рівняння. — Це наш шлях додому.

— Ти про що, Ґабріеле?

— Ось тут. Вихід розташовано тут. — І він окреслив обрис указівним пальцем. — Ти бачиш?

Майя нахилилась і не побачила нічого, крім розтрісканого тиньку. Тієї миті вона збагнула — збагнула без слів, — що втратить Ґабріела. Швидко ступивши в тінь, щоб він не бачив її обличчя, вона збрехала:

— Так, бачу. Там і справді щось є.

Зі входу почулося гупання. Вовкам удалося прочинити двері на кілька дюймів, і тепер вони штовхали їх плечима, намагаючись відсунути споруджену Ґабріелом барикаду.

Мандрівник узяв Майю за руку й міцно стиснув:

— Не бійся, Майє. Ми повернемось у наш світ разом.

— Щось може вийти не так, як треба. І ми знову втратимо одне одного.

— Ми будемо вкупі, — відповів Ґабріел. — Обіцяю, хай там що станеться, нас більше не розлучити.

Він ступив кілька кроків уперед, і Майя побачила, як Мандрівник пройшов крізь мур так, наче то була стіна води у водоспаді, за яким сховалася потаємна печера. Він тягнув її за собою: «Ходімо зі мною, кохана!» Але щойно її рука торкнулася твердої поверхні штукатурки, як пальці Ґабріела вислизнули та зникли.

Вовки доклали ще одне потужне зусилля — і двері розчахнулися. Зведена Ґабріелом барикада відсунулась убік і розвалилася. Майя хутко відскочила від робочого місця та стала між двома рядами картотечних шаф. Вона почула важке дихання й шепіт. Справжній воїн вибрав би добре знайоме бойовище, але діями нападників керував не розум, а лють.

Відрахувавши п’ять ударів серця, Майя визирнула в бічний прохід. Перед нею на відстані двадцяти футів стояв чоловік зі сталевим списом, до наконечника якого був прив’язаний ніж. Побачивши, як з-за рогу вигулькнув іще один чоловік зі списом, вона повернулася на попередню позицію між двома рядами шаф.

Майя рухалась автоматично, майже безтямно. Вискочивши зі своєї засідки, вона зробила мечем відволікаючий рух, а лівою рукою вибила спис і притисла його ногою до підлоги. Потім, не зупиняючись, прохромила супротивникові груди.