Розділ 28

— У цьому світі це одне-єдине місто?

— Звісно, ні. До того як небо вкрилося темними хмарами, можна було бачити інші міста, розташовані на річці. Але я припускаю, що то лишень інші різновиди пекла, в яких, вочевидь, перебувають люди з інших культур та інших історичних епох. Одначе всі острови схожі один на один. У цих місцях, де душі приречені довіку повторювати цикл насилля та вбивств.

— Якщо ви дозволите мені дослідити острів, я пошукаю вихід.

— Я так і знав, що ти таке скажеш. — Комісар підвівся та знову клацнув пальцями. — Принесіть, будь ласка, спеціальний стілець.

Помічник вискочив з кімнати й повернувся зі старомодним фотелем-візком, що являв собою хитромудру конструкцію з гнутої деревини, плетеного сидіння та гумових коліс. Із Ґабріела зняли кайданки. Потім прохачі й помічники прив’язали його руки й ноги до рами нейлоновими мотузками та уривками електрокабелів. Комісар спостерігав за процесом і давав указівки, як краще зав’язувати вузли.

— Ви є тутешнім зверхником, — сказав Ґабріел. — Тож чому ви не зупините вбивства?

— Тому що я не в змозі скасувати такі почуття, як лють і ненависть. Я лише можу надати їм певного напрямку. Я вижив завдяки тому, що виявився здатним визначати наших ворогів — дегенеративні форми життя, які слід знищити. Наразі ми полюємо на тарганів, що ховаються від нас у темряві.

Комісар пішов по проходу, а позаду рушив його помічник, штовхаючи перед собою візок з Ґабріелом. Вони знову спустилися в коридор на першому поверсі. Вовки, що там чекали, поопускали голови й відвели очі, бо боялися, що, помітивши в їхніх очах бодай натяк на нелояльність, комісар переведе їх у категорію своїх ворогів.

У кінці коридору комісар витягнув з кишені ключ і відімкнув чорні двері.

— Залишайся тут, — сказав він блондинові й заштовхнув візок з Ґабріелом усередину.

Вони опинились у великій кімнаті з рядами металевих шаф із шухлядами. Деякі з шухляд було висунуто, а їхній вміст валявся на підлозі. Подивившись долі, Ґабріел побачив шкільні дипломи, аркуші з результатами іспитів та вчительські коментарі. Деякі документи були заляпані кров’ю.

— У всіх цих ящиках теки з відомостями про учнів, — пояснив комісар. — На цьому Острові дітей немає, але коли ми прокинулися того першого ранку, тут була справжня школа. У ній були грудочки крейди, зошити й олівці, а також консервована їжа для кафетерію. Подібні другорядні деталі лише розпалюють жорстокість. Ми знищили не просто якесь уявне місто, а цілком реальний населений пункт зі світлофорами та кафе-морозиво.

— А навіщо ви мене сюди привезли?

Комісар нічого не сказав і повіз Ґабріела далі повз ряди шаф. На стінах горіли два невеличкі газові факели, але їхнього світла було явно не досить, аби подолати навколишню темряву.

— Я недаремно обрав цю школу своїм штабом. Усі історії про прибульців чомусь пов’язані саме з цією кімнатою. Вона має в собі щось особливе, але я так і не зміг розгадати її таємницю.

Нарешті вони опинилися в їдальні зі столами, тацями та сталевими стільцями. Хоча Ґабріел був прив’язаний до крісла, він міг рухати головою і тому став озиратися довкола, шукаючи нескінченний темний простір, крізь який Мандрівник повернувся б назад — до Четвертого царства.

— Якщо прибульці спроможні потрапляти сюди, то, вочевидь, десь має бути й вихід. Де ж він, Ґабріеле? Кажи!

— Не знаю.

— Це неприйнятна відповідь. Слухай мене уважно. Наразі я бачу лише два можливі варіанти. Ти являєш собою або мою єдину надію на повернення, або загрозу моєму існуванню. Я не маю ані часу, ані бажання пояснювати, який варіант я вважаю для тебе прийнятним. — Із цими словами комісар витягнув револьвер і приставив його до голови Ґабріела. — У цьому пістолеті лишилося три набої. Мабуть, останні на цьому острові. Не примушуй мене марнувати один з них на тебе.