Розділ 56

Вінстон без вагань продовжив:

— Палац використовує проти вас засоби масової інформації. Але цей меч — двосічний.

Ленґдон з Амброю вислухали, як Вінстон швидко виклав їм дуже простий план, і Ленґдон мав відзначити, що такі дії справді добре зіб’ють з пантелику переслідувачів.

— Я готова! — погодилася Амбра.

— Точно? — обережно перепитав її Ленґдон. — Відступу не буде.

— Роберте, — відказала вона, — я тебе сюди втягла, і тепер ти в скруті. Вони в палаці мали нахабство використати інтернет проти тебе — і тепер я цю зброю розверну в їхній бік.

— Це точно, — погодився Вінстон. — Хто живе з меча, від меча й загине.

Ленґдон не одразу повірив своїм вухам. «Комп’ютер Едмонда справді перефразував Есхіла?»[67] Чи не відповіднішими тут були б слова Ніцше: «Хто змагається зі страховищами, тому слід стерегтися, щоб самому не обернутись на страховище»[68]?

Не встиг Ленґдон якось іще її застерегти, як вона вже йшла коридором з телефоном Едмонда в руці.

— Знайди пароль, Роберте! — гукнула вона через плече. — Я зараз повернуся.

Ленґдон провів її поглядом — жінка зникла у вузькій вежі, гвинтові сходи якої виводили на відомий своєю небезпечністю дах Каси Міла.

— Обережно! — крикнув він їй.

Сам-один у квартирі Едмонда, Ленґдон окинув поглядом зміїстий коридор і спробував дати раду з тим, що його оточувало в цьому місці: вітрини з химерними предметами, цитата в рамці про те, що Бог помер, безцінне полотно Ґоґена з тими самими питаннями, які Едмонд цього вечора порушив: «Звідки ми? Куди ми прямуємо?»

Поки що не було навіть гіпотетичного натяку на відповідь. Поки що пошуки в бібліотеці дали Ленґдонові лиш одну потенційно дотичну до справи книжку — «Загадкове мистецтво»: альбом із фотографіями різних таємничих споруд, як-от Стоунгендж, фігури острова Пасхи, велетенські «пустельні малюнки» в Наска, які можна роздивитися лише з великої висоти.

«Не дуже помічна книжка», — розважив він і продовжив пошуки.

Сирени надворі наближалися.