Розділ 1

— Ні?! — Чоловік удав, ніби падає. — Ви не поціновувач сучасного мистецтва?

Ленґдонові завжди цікавою була загадка сучасного мистецтва — передусім дослідження того, чому певні його витвори вважаються шедеврами: ляпки Джексона Поллока, бляшанки з супом Енді Воргола, прості кольорові прямокутники Марка Ротко. Хай там як, а Ленґдонові значно цікавіше було обговорювати релігійний символізм Ієроніма Босха чи мазки Франсіско Ґойї.

— Я більшою мірою класицист, — відказав Ленґдон. — Краще розумію да Вінчі, ніж де Кунінґа.

— Але ж да Вінчі і де Кунінґ такі подібні!

Ленґдон терпляче всміхнувся.

— Отже, мені є що дізнатися про де Кунінґа.

— Ну то ви наразі в найкращому місці для цього! — Фернандо вказав на масивну будівлю. — У цьому музеї ви знайдете найкращу у світі колекцію сучасного мистецтва! Дуже сподіваюсь, вам сподобається!

— Мабуть, так, — відповів Ленґдон. — Тільки я хотів би знати, чому я тут.

— Усі хотіли б знати! — весело розсміявся вусань, хитаючи головою. — Той, хто вас запросив, дуже мало розповідав про мету сьогоднішнього заходу. Навіть працівники музею не знають, що відбудеться. Таємниця — це вже надзвичайно цікаво; ходять шалені чутки! Там уже кількасот гостей, чимало відомих облич — і ніхто й гадки не має, що діятиметься сьогодні ввечері!

Тепер Ленґдон усміхнувся. Мало хто на землі наважився б розіслати в останню мить запрошення, в яких, по суті, написано: «У суботу ввечері. Будьте тут. Повірте мені». І мало до кого прийшли б сотні поважних осіб, кинувши все й вилетівши до північної Іспанії на таке запрошення.

Ленґдон вийшов з-під павучихи й попрямував хідником, поглядаючи на велетенський червоний банер, що гойдався над головою.

ВЕЧІР З

ЕДМОНДОМ КІРШЕМ

«Самовпевненості Едмондові точно ніколи не бракувало!» — розсміявся в думці Ленґдон.

Приблизно двадцять років тому юний Едді Кірш став одним із перших студентів Ленґдона в Гарвардському університеті — комп’ютерник із неохайною кучмою на голові, чия цікавість до кодів покликала його на семінар для першого курсу «Коди, шифри та мова символів», який вів Ленґдон. Гострий розум Кірша справив на Ленґдона глибоке враження, і хоча Кірш із часом покинув запилюжений світ семіотики заради свіжих комп’ютерних перспектив, вони з Ленґдоном були міцно пов’язані як учень і вчитель довгі роки після того, як Кірш закінчив навчання.

«Тепер учень обігнав учителя, — подумав Ленґдон. — На кілька світлових років».

Сьогодні Едмонд Кірш був усесвітньовідомим діячем-одинаком — спеціаліст із комп’ютерів при мільярдному капіталі, футурист, винахідник і підприємець. У свої сорок років він уже породив неймовірну кількість передових технологій, кожна з яких становила крок уперед у таких різних галузях, як робототехніка, нейрологія, штучний інтелект і нанотехнології. А його точні прогнози щодо майбутніх наукових відкриттів створили навколо цього чоловіка ореол загадки.

Ленґдон вважав, що страшнуватий хист Едмонда щодо прогнозів майбутнього походить від того, що цей чоловік надзвичайно багато знає про довколишній світ. Адже скільки Ленґдон його пам’ятає, Едмонд був ненаситним бібліофілом — читав усе, що траплялося під руку. Ленґдон ні в кого не бачив такої пристрасті до книжок і такого вміння запам’ятовувати зміст.

Останні кілька років Кірш жив здебільшого в Іспанії, пояснюючи цей вибір своїм романом зі старосвітською красою цієї країни, її авангардною архітектурою, ексцентричними барами й чудовою погодою.

Раз на рік, коли Кірш повертався до Кембриджа[4] з лекцією в медіалабораторії Массачусетського технологічного інституту, Ленґдон обідав з ним у якому-небудь новомодному бостонському закладі, про який раніше й не чув. Вони ніколи не розмовляли про техніку — Кірш завжди хотів обговорювати з Ленґдоном виключно мистецтво.