Розділ 44

Амбра дивилася просто перед собою, стримуючи бажання озирнутися. Під час подібних заходів музей інколи нагадував якийсь химерний бар для випадкових знайомств, а не культурний центр.

— ¿Qué crees que significa?[55] — не відставав незнайомець.

— Не знаю! — збрехала Амбра англійською, сподіваючись, що іноземна мова відвадить залицяльника. — Подобається — і все!

— І мені подобається, — відказав той теж англійською майже без акценту. — Мальйо випередила свій час. На жаль, поверхова краса цієї картини може приховати її глибинну сутність… — Витримавши паузу, він продовжив: — Напевне, в таких жінок, як ти, дуже часто виникає подібна проблема.

Амбра зітхнула: «Невже такі штучки справді впливають на жінок?»

Зробивши на обличчі ввічливу усмішку, вона розвернулася, аби дати остаточного відкоша.

— Сеньйоре, це дуже мило з вашого боку, але…

Амбра Відаль замовкла.

Перед нею був той, кого вона все життя бачила по телевізору і в журналах.

— О… — затнулася вона. — Ви…

— Зухвалий? — перервав її красень. — Недоречно сміливий? Перепрошую, я веду доволі відлюдне життя, тож ніколи дуже добре цього не вмів… — Він усміхнувся і ввічливо простягнув руку. — Мене звати Хуліан.

— Здається, я знаю, як вас звати, — відказала Амбра й, зашарівшись, потисла руку принца Хуліана, майбутнього короля Іспанії. Він виявився значно вищим, ніж їй уявлялося, мав лагідні очі й упевнену усмішку. — Не знала, що ви сьогодні тут будете, — продовжила вона, швидко повертаючи собі самовладання. — Мені думалося, ви більше полюбляєте Прадо — скажімо, Ґойю, Веласкеса… класику…

— Маєте на увазі, що думали, ніби я людина консервативна і старомодна? — по-доброму розсміявся принц. — Це ви мене, мабуть, із батьком плутаєте. Я завжди найдужче любив Мальйо і Міро.

Амбра і принц кілька хвилин розмовляли, і на неї справила враження його обізнаність із мистецтвом. Та й не дивно — людина все-таки виросла в королівському палаці в Мадриді, де розташована одна з найкращих в Іспанії колекцій витворів мистецтва… Можливо, у його дитячій кімнаті висів оригінал Ель Греко.

— Я розумію, що це може здатися занадто поспішним, — мовив принц, даючи їй візитівку з золотим тисненням, — але я був би радий, коли б ви повечеряли зі мною завтра. Мій особистий телефон на картці. Просто дайте знати, чи прийдете.

— Вечеряти? — грайливо усміхнулася Амбра. — Але ж ви ще не знаєте, як мене звати!

— Амбра Відаль, — спокійно відказав принц. — Вам тридцять дев’ять років. Маєте ступінь з історії мистецтва університету Саламанки. Обіймаєте посаду директора музею Ґуґґенхайма в Більбао. Нещодавно висловлювалися в дискусії щодо Луїса Кілеса, чиє мистецтво, погоджуюся з вами, виразно демонструє жахіття сучасного життя й не може бути рекомендоване дітям молодшого віку, — але, згоден з вами, він має багато спільного з Бенксі. Ви ніколи не виходили заміж, не маєте дітей. І вам дивовижно личить чорне.

Амбра навіть рота розкрила від подиву.

— Боже мій! Такий підхід що, справді працює?

— Не знаю, — усміхнувся принц. — Сподіваюся, ми з вами дізнаємося.