Розділ 38

— Так, буквально на хвилинку. Прошу дати мені знати, коли будете там.

Сіґель з напарником здивовано перезирнулися. Прохання Вінстона видавалося геть безглуздим.

«Мабуть, диспетчер щось про це скаже…»

Проте Сіґель справді повів літак усякими шляхами й проїздами на західний край аеропорту, звідки можна було потрапити на ту саму смугу. Літак тепер мав проїхати останні сто метрів під’їзного шляху, де треба було завернути під кутом дев’яносто градусів праворуч — і вийти на початок смуги, спрямованої на схід.

— Вінстоне! — сказав Сіґель, дивлячись на високу сітку паркану навколо аеропорту. — Ми доїхали.

— Будь ласка, почекайте тут, — сказав Вінстон. — Я передзвоню.

«Як же тут стояти!» — нервувався Сіґель, не розуміючи, що, в лихої години, робить Вінстон. На щастя, камера заднього огляду показувала, що позаду жодних літаків немає, тож Сіґель принаймні нікому не заважав. Світилася тільки диспетчерська вежа — десь далеко, на іншому кінці, майже за три кілометри від них. Минуло шістдесят секунд.

— Це контроль повітряного руху, — почулося в навушниках пілотів. — EC346, вам відкритий шлях на злітно-посадкову смугу номер один. Повторюю, шлях відкритий.

Сіґелю нічого так не хотілося, як нарешті злетіти, але він усе чекав дзвінка від асистента Едмонда.

— Дякую вам, контроль, — відповів він. — Нам треба просто хвилину зачекати. Ми побачили попереджувальний світловий сигнал, маємо перевірити, чи все гаразд.

— Вас зрозумів. Будь ласка, повідомте, коли будете готові.