Розділ 26

Після чого агент покрокував музеєм, повернувшись до телефонної розмови.

Ленґдон провів його очима. «Якого біса?»

— Професоре! — прошепотіла з-за спини йому Амбра. — Мені потрібно, щоб ви мене вислухали. Це дуже важливо!

Ленґдон озирнувся — і глибоко здивувався, побачивши, якого жаху повні очі Амбри. Заніміння в неї, здається, минуло, і говорила вона чітко й відчайдушно.

— Професоре, — сказала вона, — Едмонд виявив до вас величезну повагу, ввівши фрагменти ваших лекцій у презентацію. Тож я довірюся вам. Мені треба дещо вам сказати.

Ленґдон непевно подивився на неї.

— У вбивстві Едмонда винна я, — прошепотіла вона. Її темно-карі очі були повні сліз.

— Перепрошую, що це означає?

Амбра кинула нервовий погляд на Фонсеку, який відійшов досить далеко й не міг її чути.

— Список запрошених, — мовила вона до Ленґдона. — Доданий в останню хвилину. Кого додали?

— Так, Луїса Авілу.

— Це я його вписала, — зізналася вона; її голос тремтів. — Я!

«Вінстон мав рацію…» — ошелешено подумав Ленґдон.

— Через мене Едмонда застрелили! — майже плачучи, промовила вона. — Я впустила до музею вбивцю!

— Заждіть, — Ленґдон поклав руку на її плече; жінка тремтіла. — Просто поговорімо. Чому ви його вписали?

Амбра тривожно глянула на Фонсеку: той і далі за двадцять метрів від них говорив по телефону.

— Професоре, я отримала прохання від людини, якій повністю довіряю. Він попрохав мене додати адмірала Авілу в список запрошених — як особисту послугу. Прохання надійшло буквально за кілька хвилин до відкриття музею, тож я, не замислюючись, його вписала. Ну він же військовий адмірал! Звідки я могла знати?!

Вона знову подивилася на тіло Едмонда й затулила рот витонченою долонею.

— І ось тепер…

— Амбро, — прошепотів Ленґдон. — А хто попросив вас вписати адмірала?