Розділ 8

— Професоре, з огляду на те, що Едмонд привіз вас сюди, прохання пройти всередину мистецького витвору є маленьким. Діти щодня це роблять — і лишаються живими.

Ленґдонові ще ніколи не дорікав комп’ютер (якщо цей голос справді належав комп’ютеру), проте це гостре зауваження зробило свою справу. Він зняв пристрій, обережно поклав на підлогу й став обличчям до проходу. Високі стіни утворювали вузький каньйон, який вигинався вбік і зникав у темряві.

— Знову як завжди… — зітхнув він, ні до кого особливо не звертаючись.

Тоді глибоко вдихнув і зайшов.

Повертаючи і повертаючи за годинниковою стрілкою, прохід вів Ленґдона дедалі глибше і тривав значно довше, ніж можна було очікувати: невдовзі професор згубив лік виткам. З кожним із них коридор вужчав, і широкі плечі Ленґдона вже майже торкалися стін. «Дихай, Роберте, дихай…» Похилі листи металу, здавалося, були готові ось-ось обвалитися й поховати чоловіка під тоннами сталі.

«Навіщо я це роблю?»

За мить до того, як Ленґдон вирішив розвернутися й піти назад, коридор закінчився, відкрившись у велике приміщення. Як і обіцяв Вінстон, воно дійсно виявилося більшим, ніж можна було очікувати. Ленґдон швидко вийшов з тунелю й видихнув; оглядаючи голу підлогу й високі металеві стіни, він знову замислився, чи не став об’єктом якогось вигадливого студентського жарту.

Десь зовні клацнув замок, і за високими стінами покотилася луна від швидких кроків. Хтось увійшов у галерею через ближчі двері, що їх помітив Ленґдон. Підійшов до спіралі й почав ходити в ній навколо Ленґдона, наближаючись із кожним витком. Він теж був у цій споруді.

Ленґдон відступив і розвернувся до входу, а кроки рухалися по колу, наближалися. Швидке стакато гучнішало, доки раптом із тунелю вийшов чоловік. Невисокий, худий, блідий, із пронизливим поглядом і кучмою неслухняного чорного волосся.

Ленґдон з кам’яним обличчям дивився на нього. За кілька секунд дозволив собі широко всміхнутися.

— Великий Едмонд Кірш завжди з’являється ефектно.

— Справити перше враження можна лише з першої спроби, — привітно відказав Кірш. — Я скучив за тобою, Роберте. Дякую, що прибув.

Чоловіки сердечно обійнялися. Ленґдон поплескав товариша по спині — і помітив, що Кірш схуд.

— Ти втратив вагу, — зауважив Ленґдон.

— Я став веганом, — відповів Кірш. — Це простіше, ніж спортсменом.

Ленґдон розсміявся:

— Як же гарно тебе зустріти! Як завжди, змушуєш мене почуватися занадто парадно вдягненим.

— Хто, я?! — Кірш подивився на свої вузькі чорні джинси, напрасовану футболку з V-подібним вирізом і куртку-бомбер з асиметричною «блискавкою». — Це от кутюр.

— І білі сланці теж от кутюр?

— Сланці?! Це Guineas від Сальваторе Ферраґамо.