РОЗДІЛ 44

Їй довелося повзти по купі щебеню, щоб дістатись до іншого боку, готуючи себе до того, чого вона боялася найбільше — що її брат лежить мертвий на каменях двору. Кульгавий напевне висить на кінці мотузки, задушений, або зі зламаною шиєю. Таві вище, при смерті.

Замість цього вона побачила Бернарда, який спокійно лежав, притулившись до стіни. Його кольчуга була рзкрита і відкочена від того місця, де її пробив меч найманця, а шкіра була рожевою і гладкою — нещодавно хтось зцілив рану. Вона впала на коліна біля брата, потягнувшись до його горла. Серце билося повільно, але стійко і сильно.

Сльози розмили їй очі, і коли вона почула рух, то підвела голову, щоб побачити, як недалеко піднімається з місця Фод. Його горло було червоним і з обдертою шкірою, рукав туніки був закривавлений, але поріз на руці вже був закритий рожевою шкірою, чистий і блискучий.

— Кульгавий, — видихнула Ісана. — Як?

Раб повернув обличчя наверх.

— Таві, - сказав він, стривоженим і напруженим голосом. — Вони з ними там.

Гравій упав біля неї, змусивши Ісану задерти голову. Одіана, яка стояла на стіні, дивилася вниз, з відсутнім виразом обличчя і темними порожніми очима. Вона штовхнула голою ногою моток мотузки біля неї, і та розвернулася, падаючи, вдарившись до стіни біля голови Ісани.

— Піднімайся, — сказала Одіана.

— Що ти там робиш? — запитала Ісана.

— Ти знаєш, що я тебе не чую, — відповіла водяна відьма. — Піднімайся. — і вона зникла з краю помосту.

Ісана подивилася на Фода і пішла до мотузки. Раб підійшов ближче, вираз його обличчя був серйозний, і підсадив її, допомагаючи, коли вона почала лізти вгору.

Ісана досягла вершини стіни, де знайшла Одіану, яка стояла над нерухомими тілами Таві та Амари. Обидвоє були блідими, але дихали. Ісана відразу кинулася до Таві, схилилась і торкнулась його обличчя, щоб відчути його стан. Вона відчула його жах і страх після смерті близьких йому людей, його намагання сльозами заповнити порожнечу. Вона не заважала їм текти з своїх очей.

— Радісного возз'єднання, — проказала Одіана. — Прощавай. — Жінка повернулася, щоб піти до мотузки, очевидно, збираючись зникнути.

— Чому? — спитала Ісана, її голос тремтів. Вона підняла очі на водяну відьму. — Ти їх врятувала. Чому?

Одіана нахилила голову, зосередивши погляд на губах Ісани.

— Чому? А дійсно, чому. — вона похитала головою. — Ти могла убити мене в Кордгольді. Або просто залишити мене там. Ти нічого такого не зробила. Ти могла віддати мене цій дівчині-курсору. Цього ти теж не зробила. Це варто подяки. Ось вона.

— Я не розумію.

— Думаю, зберегти тобі життя було б замалою подякою. Збереження життя твоїм близьким — це вже краще. Ти любиш хлопчика як сина. Ти любиш його так сильно, що у мене болять очі. І стедгольдера. Навіть раба. Всі вони важливі для тебе. Тому я дарую тобі їхні життя. Ми в розрахунку. Не чекай моєї вдячності ще раз.

Ісана кивнула.

— А дівчина?