Розділ 11. СТРАХУВАННЯ ФІНАНСОВО-КРЕДИТНИХ РИЗИКІВ

2) визначення умов і укладення угоди про страхування;

3) виконання угоди про страхування;

4) виставлення регресної вимоги.

Крім того, страхова установа, що здійснює страхування кредитів на професійній основі, повинна постійно проводити моніторінг якісних показників позичальників, який полягає у дослідженні спеціальних питань, як, наприклад, історії розвитку фірми, стилю управління фірмою, структури виробництва, складу персоналу та ін. Визначення кон'юнктури в галузях кредитодавця та позичальника дасть змогу правильніше оцінити ризик сторін кредитної угоди.

У випадку страхування експортних кредитів дуже важливий вплив на рівень ризику кредитної операції має країна позичальника, оскільки кожна з країн перебуває у різній господарсько-політичній ситуації, яка є вагомим ризикогенним середовищем.

У зв'язку з численними випадками нехтування кредитами "довіри" шляхом комп'ютерних зловживань в останні десятиліття виокремився новий вид страхування - страхування кредиту "довіри" від збитків, завданих комп'ютерними зловживаннями.

Другим важливим етапом страхового процесу є укладення угоди про страхування та погодження її умов. Цей етап розпочинається з погодження квоти кредитного портфеля, яка б могла бути охоплена страховим захистом. Звичайно, з погляду страхової технології страховик намагається охопити весь портфель або його значну частину. На практиці також трапляються випадки страхування окремих кредитних операцій, але вони є досить рідкісними.

Отже, розглядаючи проблему захисту кредитів страховими установами, майже всі дослідники зазначають, що воно повинно надаватися безпосередньо у формі гарантії кредитної установи, а не у формі звичайного страхування позичальника на випадок його смерті або нещасного випадку, наслідком якого може стати втрата заробітку (доходу), а отже, і втрата можливості сплати кредиту. Тобто по суті страхування кредиту передбачає, що відшкодуванню підлягають лише ті збитки банків, яких вони зазнали у зв'язку з неповерненням кредитів їх позичальниками.

11.3. Страхування депозитів

Для успішної кредитної діяльності комерційним банкам потрібні значні кредитні ресурси. З метою їх поповнення банки широко залучають кошти юридичних та фізичних осіб у вигляді добровільно зроблених ними вкладів. Кошти в готівковій або безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їхніх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору, називаються депозитами. Кошти, отримані у формі депозитів, комерційні банки активно використовують у своїй кредитній діяльності. Ця діяльність, як відомо, пов'язана з ризиком неповернення коштів, наданих банкам у кредит. Тому за умови, що банк не подолає ризику неповернення йому кредиту, цей ризик передається клієнтам банку - власникам депозитів. Перед ними постає загроза втратити кошти, довірені банкові, внаслідок його загальної неплатоспроможності.

Депонування грошових коштів у комерційних банках часто розглядається їх вкладниками (депонентами) як форма прибуткової інвестиційної діяльності. Тоді співучасть депонентів у ризику неплатоспроможності банків, яка настала внаслідок неповернення йому кредитів, певною мірою може вважатися доречною. Проте найбільш масова категорія депонентів, передусім фізичні особи, роблять вклади лише з огляду на потребу заощадження та надійного зберігання власних коштів. Крім того, багато юридичних осіб іноді змушені зберігати власні кошти на депозитних рахунках у банках згідно з вимогами чинного законодавства. Отже, у цих випадках немає підстав для непогодженого перекладення ризику неплатоспроможності банку на його клієнтів. Масове неповернення банкам депонованих коштів підносить звичайну негативну фінансово-банківську ситуацію до рангу вагомої соціально-економічної і навіть політичної проблеми. Саме тому постає гостра потреба створити на страховій основі ефективну систему захисту інтересів вкладників від наслідків ризику неплатоспроможності їхніх банків.

Проблеми стабільності банківської системи та її можливості повертати вклади виникли на ранніх етапах розвитку банківської справи. Перші спроби створення формальної системи страхування за участю державної влади відбулися ще в 1829 р. у СІЛА, але успіху не мали. Наприкінці XIX ст. кооперативні банки Німеччини створили першу недержавну систему взаємного гарантування вкладів, яка успішно розвивалась і стала основою сучасної системи. Вирішальне значення мало введення федеральної системи страхування депозитів у СІЛА в 1933 р. Дискусії з цього приводу точилися протягом 10 років. Було розглянуто приблизно 150 законопроектів. Інтерес до цього питання в США можна пояснити особливостями побудови банківської системи. У США є багато тисяч дрібних та середніх банків, порівняно з європейськими країнами для них була характерна більш пізня централізація банкнотної емісії, а також спостерігалися численні банківські кризи. Створення Федеральної корпорації страхування депозитів (ФКСД) в умовах світової економічної кризи мало вирішальне значення для подальшого розвитку банківської системи США.

Досвід США в цьому питанні було використано для створення систем страхування в Канаді, Великій Британії, Японії, Індії та інших країнах. У деяких континентальних країнах Західної Європи (Нідерланди, Австрія, Швейцарія, Франція) розвиток відбувався за німецьким шляхом недержавних між-банківських систем гарантування.

Нині практично в усіх країнах існує та чи інша форма страхування депозитів, за допомогою яких вкладникам надаються гарантії повернення їх депозитів. З великого розмаїття конкретних організаційних форм можна виокремити дві основні - американську та німецьку.

У США ФКСД користується незаперечним авторитетом у населення. Вкладники переконані, що корпорація тримає на контролі стан справ у кожній без винятку фінансово-банківській установі й у разі необхідності вживе необхідних заходів. ФКСД є державною корпорацією, яка працює під контролем Конгресу та федерального уряду за значного ступеня самоуправління. ФКСД управляється Радою директорів, у складі якої п'ять членів. У Німеччині держава не має прямого впливу на страхові фонди, які належать банкам-співучасникам. У деяких країнах існують системи змішаного типу.

Участь банків у системі гарантування може бути обов'язковою та добровільною (характерно для континентальних країн Західної Європи). У США (для банків - членів Федеральної резервної системи), Великій Британії, Канаді та Японії участь банків є обов'язковою. Як правило, страхування поширюється на всі види депозитів, за винятком міжбанківських, як юридичних, так і фізичних осіб, практично в усіх країнах є ліміти відповідальності страхових фондів за вкладами. Ці ліміти можуть виражатися граничною сумою застрахованого вкладу, відсотком покриття вкладу страхуванням. Гранична сума залежить від достатку країни. У СІЛА гарантія становить до 100 тис. дол. на вкладника. Окремі рахунки одного клієнта в банку підсумовуються, але рахунки в різних банках страхуються окремо.

Установлена в США гранична сума вкладу є найвищою у світі. Директива органів ЄС рекомендує страхувати вклади до 20 тис євро, а для бідних країн ця сума становить 16 тис. євро Часто страхова винагорода встановлюється у відсотках. Так, у Великій Британії це співвідношення встановлено у 75 %.

Акумуляція коштів банків для фінансування систем гарантування здійснюється шляхом або створення страхового фонду, або покриття банками фактичних витрат пропорційно сумам залучених депозитів. У США банки сплачують щорічні внески, які останнім часом зростають. Нині вони становлять 0,15 % загальної суми депозитів. Згідно з прийнятим законом ці внески не повинні перевищувати 0,325 %. ФКСД має право диференціювати ставку для банків, які перебувають у різному фінансовому стані. Менш стабільні та більш ризиковані банки сплачують вищі внески, ніж надійні та стабільні.

Фінансова участь держави може мати такі форми:

o надання страховому фонду всього або частини первісного капіталу для запуску системи (Японія, Індія);