Розділ «Тема 5. Адміністративне право Італії, Іспанії, Португалії»

Голова Ради Міністрів може створювати спеціальні комітети міністрів, які до своєї діяльності можуть залучати експертів, у тому числі, що не входять до складу публічної адміністрації.

Заступники міністрів, що входять до складу уряду, є секретарями зі зв'язків з парламентом. Вони можуть брати участь у дискусіях, відповідати на запитання і інтерпеляції тільки відповідно до вказівок міністра, який несе персональну відповідальність за діяльність свого відомства і самостійно визначає коло повноважень заступника шляхом видання декрету. Заступники міністра призначаються на посаду декретом Президента, проте їхні кандидатури голова уряду повинен погодити з відповідним міністром.

Міністри колегіально відповідальні за дії Ради Міністрів та індивідуально - за дії керованих ними відомств. Формою відповідальності міністра є його відставка з посади. Відставка конкретного міністра, як правило, не призводить до відставки всього уряду, якщо тільки це серйозно не порушує баланс політичних сил в урядовій коаліції. Згідно з Конституційним законом № 1 від 16 січня 1989 р. за злочини, скоєні при виконанні своїх обов'язків, міністри постають перед судом загальної юрисдикції (раніше звинувачення, висунуті проти міністрів, були підсудні органу конституційної юстиції).

Публічна адміністрація

В Італії немає спеціального закону про центральну адміністрацію або про організацію та діяльність публічної адміністрації. V самому загальному вигляді принципи, що стосуються утворення державних установ, підбору кадрів та організації їх діяльності, встановлюються в Конституції: установи створюються на підставі приписів закону, набір персоналу, як правило, відбувається на конкурсній основі, критерієм оцінки діяльності є високі показники у роботі, професіоналізм, принциповість у вирішенні важливих питань тощо. В італійській доктрині до публічної адміністрації відносять всі структури, створені переважно для здійснення хоча б одного з двох завдань: 1) сприяння політичним інститутам в сфері управління; 2) здійснення діяльності щодо досягнення цілей державного характеру, визначених політичними інститутами.

До основних державних посадовців в Італії відносять: Президента Італії, Прем'єр-міністра, Міністра закордонних справ, Міністра оборони, Міністра фінансів, Міністра юстиції, Міністра внутрішніх справ, Посла США.

До органів публічної адміністрації відносять: Бюро Ради Міністрів, міністерства і міжміністерські комітети, національні і вищі ради, незалежні агенції та адміністрації, автономні служби.

При здійсненні своїх повноважень Голова уряду спирається на апарат Бюро Ради Міністрів. Основною структурою є загальний секретаріат Бюро, що складається з департаментів і служб, на чолі з генеральним секретарем, які поділяються на відділи і секції, а очолюють їх генеральні директори. У деяких міністерствах (оборони, зовнішніх відносин, фінансів) є пост генерального секретаря з координаційними повноваженнями. Управління персоналом здійснюється Адміністративною радою на чолі з міністром, до складу якого входять представники профспілок та генеральні директори. Цей орган приймає рішення про оголошення конкурсу на заміщення вакансій і просування по службі. У кожному міністерстві є дисциплінарна комісія, яка готує матеріали і дає юридичні консультації щодо застосування заходів дисциплінарного характеру.

В італійських міністерствах є центральна бухгалтерія, яка підпорядковується головній бухгалтерії Міністерства казначейства, господарське управління, а також допоміжні підрозділи - архів, бібліотека, бюро обробки електронних даних тощо.

Периферійні підрозділи створюються, як правило, на провінційному, рідше - на обласному та комунальному рівні. Після здійснення обласної реформи частина територіальних служб була передана на місцевий і регіональний рівень, тому більш гостро постало питання про координацію повноважень.

Особливістю еволюції центральної адміністрації Італії є створення міжміністерських комітетів для координації діяльності. Вперше такий орган був утворений в 1936 р. - комітет кредиту і заощаджень на чолі з головою уряду. До його складу увійшли три міністри. В даний час число подібних органів збільшилося: функціонують міжміністерські комітети з цінової політики, зовнішньоекономічної політики, координації промислової політики, економічного програмування, продовольчої і сільськогосподарської політики. Міжміністерські комітети створюються, як правило, на базі законодавчих приписів. До їх складу можуть входити або тільки міністри, або керівники відомств і фахівці в певній сфері. Деякі міжміністерські комітети приймають рішення тільки одноголосно, однак найбільш поширеною є наступна практика: якщо до складу цього органу входять лише міністри, то меншість підкоряється рішенням більшості. Міжміністерські комітети повинні інформувати про свій порядок денний Голову Ради Міністрів, при цьому останній може винести деякі питання на розгляд уряду.

Автономні служби поділяються на підприємства, адміністрації з обслуговування, дослідні інститути. В Італії відсутній єдиний нормативний акт, що стосується статусу даних суб'єктів, однак у самому загальному вигляді можна виділити такі риси. Головою автономної служби є міністр, у безпосередньому підпорядкуванні якого перебуває генеральний директор служби. У раді з управління служби досить широко представлені працівники міністерства. Персонал служби належить до розряду державних службовців, а майно передається державою у тривале користування. До числа автономних служб, зокрема, належать державні монополії, Вищий інститут профілактики і безпеки праці, Автономна служба зі сприяння польотами на повітряному транспорті.

Як і в більшості західних країн, в Італії разом з державними органами територіальних суб'єктів - областей, провінцій, комун окремі функції публічної адміністрації можуть бути покладені на інших суб'єктів публічного права, що користуються правами юридичної особи.

Регіональне та місцеве самоврядування

В Італії така система територіального устрою: муніципальний рівень - комуни і провінції, регіональний рівень - області. Ця країна є типовим представником французької моделі місцевого самоврядування. Разом із тим, необхідно враховувати, що в Італії була розроблена оригінальна модель адміністративно-територіального устрою, в основі якої лежали два принципи - політичної децентралізації і автономії територіальних колективів у рамках єдиної держави (ст. 5 Конституції). Ця модель одержала найменування "обласна держава". Вона передбачає надання самостійності всім територіальним колективам, але в найбільшому обсязі нею наділялися області.

В Італії немає комплексних актів про адміністративно-територіальний устрій, регіональне і місцеве самоврядування. Статус провінцій та комун визначається в законах "Про місцеві автономії" (№ 142 від 8 червня 1990 р.) і "Про прямі вибори Сіндіка, голови провінції, провінційних і комунальних рад" (№ 81 від 25 березня 1993 р.). П'ятнадцять італійських областей діють на підставі приписів Конституції (розділ V) та законів держави, з яких найбільш важливими є закони "Про утворення і діяльності обласних органів" (№ 62 від 10 лютий 1953 р.) та "Про обрання обласних рад" (№ 108 від 17 лютого 1968 р.). П'ять областей, перелічених у ст. 116 Конституції, діють на базі власних статутів.

Комуни - найдрібніші адміністративно-територіальні одиниці. В Італії їх налічується 8100. При утворенні комун їх населення не може бути менше 10 тис. жителів. Центральна влада вживає заходів щодо укріплення існуючих комун, виділяючи адміністративно-територіальним одиницям протягом 10 років додаткові фінансові кошти в разі злиття комун з населенням не менш 5 тис. жителів. Комуни наділені адміністративними повноваженнями у сфері соціального обслуговування, благоустрою та використання території, ЇЇ економічного розвитку.

Провінція збирає пропозиції комун, бере участь у розробці обласних планів і програм розвитку, а також бере участь у розробці власних багаторічних секторальних програм і плану розвитку території. На підставі відповідних програм провінція координує діяльність комун і самостійно діє в сфері економіки, виробництва, комерції, туризму, а також соціальної сфери, спорту і культури. До її функцій належать: охорона навколишнього середовища, природного шару грунту, флори, фауни, природних парків та заповідників; використання гідро- та енергоресурсів, культурних цінностей; транспорту і дорожньої мережі; полювання і рибальства у внутрішніх водах; переробки відходів, санітарної служби, гігієни і профілактики; забезпечення середньої та професійно-технічної освіти, якщо повноваження у цій сфері передбачені державними та обласними законами; адміністративно-технічне сприяння місцевим органам і збір інформації.

Законодавством Італії передбачено створення районів, до складу яких включаються території столиці держави чи області і прилеглих комун, нерозривно пов'язаних з економічною діяльністю і службами столиці. Поки подібні райони створюються на базі 8 міст: Туріну,

Мілана, Венеції, Генуї, Болоньї, Флоренції, Рима, Барі, Неаполя. Територіальні межі району головного міста встановлює обласний закон з урахуванням думки зацікавлених провінцій та комун. У районах головного міста існують два рівні управління: місто-метрополія (відповідає провінційному рівню) і комуни.