Розділ 4

абріел натиснув на кнопку на своєму мобільнику й перевірив час. Була перша година ночі, але з вулиці й досі чувся шум. Засигналив автомобіль, а потім здалеку долинув звук поліційної сирени. По кварталу роз’їжджало якесь авто з гучно ввімкненою стереосистемою, і гупання репового басу нагадувало приглушені удари серця.

Мандрівник розстебнув блискавку свого спального мішка й сів. Світло вуличних ліхтарів пробивалося крізь побілені вікна, і йому було видно Голліса Вілсона, котрий спав на розкладачці за кілька футів від нього. Колишній учитель бойових мистецтв дихав рівномірно та спокійно, тому Ґабріел вирішив, що Голліс заснув. Уже минула доба відтоді, як він дізнався, що люди в Новій Гармонії загинули, а його батько — живий. «Як же мені знайти того, хто зник з мого життя п’ятнадцять років тому?» — подумав Ґабріел. Залишився його батько в цьому світі чи подався в якесь інше царство? Ґабріел знову ліг і підняв ліву руку. Пізньої ночі він особливо гостро відчував принадність — і небезпечність — своїх нововідкритих здібностей.

На кілька хвилин він зосередився на Світлі всередині свого тіла. Потім настав найважчий момент: не послаблюючи зосередженості на Світлі, він спробував поворушити рукою, стараючись при цьому не думати про неї. Інколи це здавалося неможливим: як же можна спочатку наказати частині свого тіла рухатись, а потім відразу ж про цей наказ забути? Ґабріел глибоко вдихнув, і пальці його руки сіпнулися вперед. Маленькі цятки Світла, схожі на сузір’я, попливли в імлистій темряві, тимчасом як сама рука обм’якла й виглядала неживою.

Він поворухнув рукою — і Світло знову поглинулося тілом. Ґабріел тремтів і важко дихав. Він знову сів на ліжку, витягнув ноги зі спального мішка й опустив ступні на холодну дощату підлогу. «Ти поводишся як телепень, — подумав він. — Це ж не якісь там фокуси на публіку. Або переходь в інший вимір, або залишайся в цьому світі».

У футболці та бавовняних шортах Ґабріел прослизнув крізь прогалину в брезентових завісах і вибрався в основну частину кімнати. Він сходив до туалету, а потім пішов на кухню, щоб попити води з-під крана. На дивані біля жіночої спальні сиділа Майя. Видужуючи після вогнепальної рани, Арлекін здебільшого спала. Зате тепер, коли Майя мала змогу самостійно ходити містом, її невгамовна енергія била через край.

— Усе гаразд? — пошепки спитала вона.

— Так. Просто пити хочу.

Ґабріел відкрутив кран з холодною водою й напився прямо з нього. Що йому подобалось у Нью-Йорку, так це вода. Коли вони з Майклом жили в Лос-Анджелесі, водогінна вода мала там легкий хімічний присмак.

Ґабріел перетнув кімнату й сів біля Майї. Незважаючи на їхню сварку через його батька, йому подобалося дивитись на неї. У Майї було чорне волосся, яке вона успадкувала від своєї сикхської матері, і жорсткі риси обличчя її батька-німця. Вона мала виразні блідо-блакитні очі, схожі на дві акварельні цятки на білому тлі. На вулиці вона ховала свої очі за окулярами й носила перуку. Проте Арлекін Майя не могла приховати своєї характерної постави. І в бакалійній крамниці, і у вагоні метро вона зберігала збалансовану позу бійця, готового прийняти перший удар і не впасти.

Коли вони вперше зустрілись у Лос-Анджелесі, Майя здалася Ґабріелові найекстраординарнішою людиною з тих, що йому коли-небудь доводилося бачити. Ця Арлекін була в багатьох сенсах сучасною жінкою й експертом у всіх різновидах спостережної техніки. Та, окрім цього, вона ще й несла на своїх плечах тягар столітніх традицій. Майїн батько, Шип, навчав свою маленьку доньку, що Арлекіни прокляті плоттю та врятовані кров’ю. Мабуть, йому вдалося переконати Майю, що вона несе в собі якусь величезну провину, яку можна загладити лише тоді, коли вона важитиме своїм життям.

Майя бачила світ чітко та ясно — з усіма сумнівами й дурощами вона рішуче покінчила багато років тому. Ґабріел знав, що вона ніколи не порушить правил і не закохається в Мандрівника. До того ж наразі його власне майбутнє виглядало настільки невизначеним і непевним, що він теж чудово розумів: змінювати їхні стосунки було б украй необачно й безвідповідально.

Він і Майя грали чітко визначені ролі Мандрівника й Арлекіна, але все одно його вабило до неї фізично. Коли вона одужувала після поранення, йому часто доводилося носити її з ліжка на диван, і при цьому він вдихав запах її шкіри та волосся, відчував вагу її тіла. Інколи брезент не прилягав досить щільно, і він чув, як Майя розмовляла з Віккі, бачив, як Віккі перевдягала Майю. Між ними нічого не було — але між ними було все. Навіть сидячи з нею на дивані, він почувався водночас і приємно, і ніяково.

— Може, трохи поспиш? — ніжно спитав Ґабріел.

— Я не можу заплющити очей. — Коли Майя втомлювалася, її британський акцент ставав сильнішим. — Мій мозок не хоче спати.

— Я тебе розумію. Подекуди здається, що думок забагато, а місця для них — замало.

На якийсь час запанувала тиша, і Ґабріел сидів, прислухаючись до її дихання. Він нагадав собі, що Майя збрехала про його батька. А може, вона знає ще якісь таємниці? Щось таке, що йому конче варто знати? Арлекін відсунулася від нього на кілька дюймів, щоб вони не сиділи надто близько. Майїне тіло напружилось, і Ґабріел почув, як вона вхопила ротом повітря, наче збиралася вчинити щось небезпечне.

— Я теж думала про нашу вчорашню сварку.

— Тобі слід було розповісти мені про батька, — сказав Ґабріел.

— Я намагалась уберегти тебе від небезпеки. Ти що — не віриш?