Розділ 37

ас від часу довговолосий блондин і негр у білому халаті виводили Ґабріела з його камери й тягли до шкільного гімнастичного залу. У цьому довгастому вузькому приміщенні й досі збереглися трибуни та червона розмітка на підлозі. Але тут не грали в баскетбол чи бадмінтон. Тут катували в’язнів.

До якихось нових видів тортур у пеклі не додумались. Усі ті способи, за допомогою яких завдавали болю та викликали відчуття страху й приниження, були добре відомими в тому світі, де жив Ґабріел. Колись вовки вже дізналися про існування чотирьох бар’єрів, що відокремлювали їхнє царство від інших, тому їхня система тортур була як віддзеркалення цих бар’єрів — повітря, вогню, води та землі.

Під час тортур, що мали стосунок до повітря, Ґабріелові зв’язували за спиною руки й припинали їх до довгої мотузки, з’єднаної з баскетбольною корзиною. Його підтягували вгору так, щоб він висів за кілька дюймів над землею. «Ти літаєш? — питали в нього кати. — Тоді політай іще трохи». І розгойдували Ґабріела на мотузці. Біль був нестерпним, і руки його ледь не викручувалися зі своїх суглобів.

Що ж до вогню, то вовки нагрівали в газовому факелі металеві прути й притискали їх до його тіла.

Спосіб тортур, пов’язаний з водою, полягав у тому, що голову Ґабріела засовували глибоко в діжку з водою й тримали доти, доки він не починав захлинатися.

«Земляний» спосіб тортур був особливо жахливим. Одного дня Ґабріела витягли з камери й виштовхали на ґрунтову ділянку біля школи. На дно глибокої ями поставили стілець із прямою спинкою. Мандрівника прив’язали до стільця й почали повільно закидати землею, ховаючи живцем.

Поступово холодна багнюка заповнила яму та дійшла до його грудей. Час від часу вовки зупинялись і запитували: «Де прохід? Як нам його знайти? Хто знає, як вибратися звідси?» Нарешті багнюка досягла обличчя Ґабріела. Його закидали повністю, і з кожним подихом у ніздрі набивалася земля. Але згодом його все ж таки відкопали.

Під час тортур Ґабріел завжди думав, чи не потрапив і його батько в полон до вовків. Може, його тримала заручником якась інша група на Острові, а можливо, він уже спромігся знайти портал і повернутись назад. Ґабріел намагався збагнути, навіщо його батько подався до цього царства та який урок він звідси виніс. Було не дивно виявити, що ненависть і злість панували в пеклі, але співчуття й досі жило в його серці.

Ґабріел відмовлявся від їжі, яку йому приносили в камеру, і голодні наглядачі жадібно накидалися на все, що було в його мисці. Мало-помалу він охляв і схуд, але спогади про Майю підтримували його дух. Перед ним стояв образ її пружного та граційного тіла, коли він пригадував їхні тренування на горищі в Нью-Йорку. Ґабріел пригадував сум у її очах і її гарячий дотик, коли вони кохалися в каплиці. Ці моменти назавжди пішли в небуття, однак інколи вони здавалися реальнішими за навколишню дійсність.

Блондин називав себе містером Девітом, а негр — містером Льюїсом. Вони страшенно пишалися своїми іменами, бо володіння іменем означало бездоганне й славне минуле та світле майбутнє. Мабуть, завдяки своєму білому халату лабораторного працівника, Льюїс мав спокійні, розважливі манери. А Девіт скидався на переростка-школяра. Час від часу, коли вони тягли свого в’язня коридором, він жартував і сам же реготав. Обидва вовки страшенно боялися комісара патрулів, котрий розпоряджався життям та смертю в цьому районі міста.

Час минав, і якось Ґабріела знову притягли до спортзалу, де на нього вже чекала діжка з водою. Кати зв’язали йому руки попереду й уже були запхнули голову у воду, аж раптом він глянув на них упритул і спитав:

— Невже ви і справді гадаєте, що чините правильно?

Блондин і негр отетеріли, наче їм ніколи раніше не доводилося чути таке запитання. Вони перезирнулись, і Льюїс похитав головою.

— На цьому острові не існує таких понять, як «правильно» та «неправильно».

— Хіба ваші батьки в дитинстві вас цього не навчили?

— Ніхто з нас тут не зростав, — пробурмотів Девіт.

— А хіба в шкільній бібліотеці не було книжок? З філософії чи з релігії? Наприклад, Біблії?

Негр і блондин знову перезирнулися, наче знали якусь таємницю, потім Льюїс поліз у кишеню й дістав звідти шкільний зошит із заляпаними вкладними аркушами.

— Ми називаємо Біблією ось це, — пояснив він. — Коли почалася війна, деякі люди здогадалися, що їм не вижити, й перед смертю написали ці книги, де розповідається про схованки зброї та найкращі способи знищення ворогів.