Розділ «27»

— Ти була хоч в одній із кімнат? — Він показав рукою на дерев’яний будинок.

Цього разу Соня ствердно кивнула.

— У дверях праворуч від ліфта стирчав ключ. Я кілька тижнів зважувалася, доки зазирнула туди. — Дівчина знизала плечима. — Нічого цікавого: багато пилу, якесь ганчір’я на підлозі, струхнявілі меблі.

— А де зараз ключ?

— Там, де й був. Я його не забирала.

Марк подивився на ліс, що починався за будинком.

— У лісі була?

— Ходила туди. — Соня махнула рукою на північ, у протилежному напрямку. — До лісу не підіймалася. Самій страшно.

— І що за пагорбами?

— Струмок, до нього хвилин двадцять ходу, а за ним починаються зарості. Дуже густі, непрохідні зовсім. Якийсь бамбук, стоїть так щільно, що…

— Бамбук? — недовірливо перепитав Марк.

— Може, й не бамбук. Таке, як трава, тільки в сто разів вище. Стіною стоїть. І краї гострі, можна порізатися. Крізь нього не пролізти. Обійти я не пробувала, але на око воно тягнеться аж до гір.

Марк кинув погляд на північ. Потім перевів його на схід. Вирішив: якщо пройти крізь підлісок і видертися достатньо високо кряжем, можна дізнатися, що там, за тими «бамбуковими заростями».

— А живе щось бачила?

Соня враз напружилася.

— Ти про що?

Хлопець усе ще тупився в щось на сході й нічого не помітив.

— Ну, про комах якихось, тварин, риб.

Дівчина кілька секунд, склавши губи трубочкою, зважувала відповідь, і Марк підсвідомо наготувався почути чергову історію про це. Натомість Соня лише зронила:

— Ні.