Розділ «27»

Марк здивовано вирячився. Сонині очі були наче здуті повітряні кульки.

— Вони весь вечір сварилися, я не знаю, через що, йому щось не сподобалося за вечерею, а потім він ударив її… — надтріснутий, ніби зотлілий голос, — і мама заплакала. Вона не захищалася. Вона ніколи не захищається, просто плаче, а це його дратує найбільше. Він аж казиться, коли чує її плач. Він кричав і бив її, сильніше й сильніше. Вищав, щоб вона затихла. А вона не могла. Тоді я пішла на кухню, взяла ножа, стала за його спиною і сказала, що заріжу його вві сні, якщо він не перестане.

— Бляха… — прошепотів Марк.

Соня замовкла, обережно вибудовуючи в голові наступну фразу.

— Він забрав у мене ніж, після чого побив так, що я не могла встати. Спершу бив кулаками в обличчя. Потім зрозумів, що є сліди. Взяв у ванні мокрого рушника, скрутив на кінці вузол, повалив мене на підлогу й почав бити по ногах і животі. Переважно по животі.

— Рушником?

— Від мокрого рушника слідів не лишається. Мама говорила, що його самого так в армії били. Там він і навчився.

— Але ти однаково ні в чому не винна! Це все він!

Соня знизала плечима.

Хвилину обоє мовчали. Трохи згодом Марк наважився спитати:

— Мама не втрутилася?

Соня ще дужче стиснула щелепи. Обличчя посіріло, на шкіру мовби випав попелястий осад.

— Вона не могла. Ти не розумієш. Вона знала, що буде ще гірше.

— Так же не можна, — ошелешено повторив хлопець. — Треба щось придумати.

— Придумати… — з гіркотою в голосі повторила вона. — Що придумати?.. — Соню неначебто відносило течією, не даючи закінчити фразу. — Давай не будемо про це… будь ласка…

Після того вони майже чверть години просиділи мовчки.

Зрештою Соня підвелася й обтрусилася від піску. Подивилася на годинник.

— Мені вже треба йти. Треба прибрати вдома. А то він знову буде верещати.

Не чекаючи на відповідь, вона швидко закрокувала пляжем на південь. Дівчина йшла так швидко, що Марк не вгнався за нею. Коли хлопець дістався дуба, щоб підібрати покинуту курточку, Соня вже зникла за дверима дерев’яного будинку.