Розділ «Країни Латинської Америки»

XXI ст., коли на перший план було висунуто неоліберальну1 модель соціально-економічного розвитку. Найбільш успішно неоліберальну модель реалізовано у Чилі за часів А. Піночета. І на сьогодні ця країна продовжує динамічно розвиватися, займаючи провідні позиції у регіоні. Однак у цілому результати неоліберальних реформ для країн Латинської Америки виявилися неоднозначними. Так, в економічній сфері помітно збільшився розрив між модернізованими секторами виробництва і традиційною економікою, з якою все ще пов'язана більшість населення. У соціальній сфері неоліберальні реформи призвели до зменшення загального життєвого рівня широких суспільних верств, зростання соціальних контрастів, маргіналізації. На тлі таких процесів посилюються неприйняття курсу економічних реформ, недовіра до традиційних партій та їхніх керманичів, з'явився ґрунт для активізації протестних рухів у тому числі й в екстремальних формах (повстанські, терористичні організації, наркомафія).

Значного розмаху ліворадикальний озброєний рух набув у Колумбії, де так звані Революційні збройні сили на кінець 90-х рр. XX ст. налічували понад 20 тис. бійців і контролювали 40 % території країни. У Перу в 1992 р. активізувалась повстансько-терористична організація "Сендеро луміносо" ("Світлий шлях"), а у 1996 р. - підпільна організація ліворадикальної молоді "Ту пак-Амару". На півдні Мексики у 1994 р. розпочалось масове повстання індіанців, яке триває дотепер. Неодноразово відбувалися стихійні масові заворушення та страйки проти соціальних наслідків урядової політики (Аргентина, Мексика, Еквадор та ін.).

Особливе місце у сфері соціально-політичних відносин посідає рух індіанських народів за право збереження своєї самобутності, автономії та майнових земельних прав. Наприкінці XX ст. індіанські народи (без урахування метисів) становили 55 % населення Болівії та Гватемали, 45 - Перу, 30 - Мексики, 25 % - Еквадору.

На початку 90-х рр. XX ст. широко відзначалось 500-річчя відкриття Америки Колумбом, подія, яку неоднозначно сприймає корінне населення регіону. Крім культурологічних аспектів становища індіанського населення Латинської Америки, велике занепокоєння викликає наступ на земельні права індіанських громад, спровокований неоліберальними реформами. У результаті непродуманої соціально-економічної урядової політики у деяких державах регіону прокотились хвилі індіанських заворушень. Найбільш масовими вони були в Еквадорі, Болівії, Перу, Бразилії, на півдні Мексики.

В останні два десятиліття XX - на початку XXI ст. країни Латинської Америки вперше у своїй історії розвивались без диктатур, практично повсюди при владі були конституційні режими представницької демократії. Переважна більшість країн Латинської Америки - республіки президентського типу з переважанням структур виконавчої влади над законодавчою. Проте зберігається вплив на всі гілки влади різних позаконституційних "груп впливу" і насамперед традиційно міцні позиції зберігаються за військовими колами.

Партійно-політичні системи в країнах Латинської Америки не повною мірою відповідають західним зразкам. їхніми характерними ознаками залишаються каудильїзм (вождизм), плановість, популізм. У 90-ті рр. намітилась тенденція до падіння довіри населення до традиційних партій, внаслідок чого до керма влади в деяких країнах прийшли так звані незалежні, нові кандидати (Бразилія, Перу, Венесуела, Еквадор).

Іншою характерною рисою партійно-політичного життя країн регіону у 90-ті рр. XX - на початку XXI ст. стала втрата ідеологічних позицій комуністичними паріями, що пов'язано з глобальними світовими процесами і, передусім, розпадом СРСР. Багато колишніх членів компартій увійшли до новостворених лівих організацій соціалістичного спрямування. Водночас було переглянуто й засадничі принципи соціалізму. Так, дотримуючись ідеї про необхідність збереження державного контролю над стратегічно важливими ланками економіки, нині ліві визнають доцільність розвитку приватної власності, кооперативів тощо.

Нові процеси не оминули і Кубу, де сформувався особливий режим. На початку 90-х рр. XX ст. Куба втратила можливості для отримання зовнішньої матеріально-технічної та фінансової допомоги внаслідок розпаду соціалістичної системи, що різко негативно позначилося на соціально-економічному становищі населення. За таких обставин керівництво країни на чолі з Ф. Кастро змушене було відкоригувати курс внутрішнього розвитку країни. Новий стратегічний план розвитку народного господарства передбачав створення спільних підприємств, залучення іноземних інвестицій (передусім у туристичну сферу), підвищення ефективності виробництва шляхом надання підприємствам більшої самостійності, структурну реорганізацію у цукровій промисловості. Куба залишається соціально орієнтованою країною, де більша частина бюджету скеровується у сфери освіти, охорони здоров'я та на соціальне забезпечення. У результаті країна має досить високий індекс людського розвитку (узагальнювальний показник рівня якості життя), який дорівнює 0,809 (у найбільш розвинених країнах світу цей показник наближається до одиниці). Попри певну лібералізацію економічного курсу країни стратегією розвитку Куби поки що не передбачено змін політичного ладу та демократизації, хоча з лютого 2008 р. біля керма держави відбулися зміни - країну очолив брат Ф. Кастро Рауль Кастро.

У 90-ті рр. XX ст. - на початку XXI ст. у Латинській Америці поглибились інтеграційні процеси. Головними напрямами інтеграції стали створення субрегіональних зон вільної торгівлі та двосторонні договори з метою ліквідації взаємних митних зборів. У перспективі передбачалося створення загальноконтинентальної зони вільної торгівлі, яка б охоплювала Північну та Південну Америку.

Вперше з такою ініціативою влітку 1990 р. виступив президент США Дж. Буш-молодший, а першим кроком на шляху її реалізації стало створення Північноамериканської зони вільної торгівлі (НАФТА) у складі США, Канади і Мексики. Договір набув чинності з 1 січня 1994 р. Деякі латиноамериканські держави висловили бажання приєднатись до цієї зони через систему дво- та багатосторонніх договорів.

Інша потужна зона інтеграції утворилась у Південній Америці на основі аргентинсько-бразильського співробітництва. У березні 1991 р. було підписано угоду про створення Спільного ринку Піедня Америки (МЕРКОСУР) у складі Аргентини, Бразилії, Уругваю та Парагваю. На це об'єднання припадало 46 % населення, 60 % території та близько половини виробництва всієї Латинської Америки.

Активізувала діяльність і Андська група, до якої входили Венесуела, Колумбія, Еквадор, Перу і Болівія. З 1992 р. вона перетворилась на зону вільної торгівлі та митний союз, а з 1996 р. розпочато переговори з МЕРКОСУР про створення спільної зони вільної торгівлі усіх країн Південної Америки.

У 1994 р. створено Асоціацію Карибських держав у складі країн, які входили до Центральноамериканського спільного ринку, Карибського співтовариства, а також Куби і Мексики. Мета організації- координація торговельно-економічної політики, співпраця у соціальній та культурній сферах.

У підсумку на середину 90-х рр. у регіоні діяло кілька субрегіо-нальних об'єднань, які частково перетинались одне з одним. Отже, у грудні 1994 р. на конференції у Маямі (США) глави 34 країн Західної півкулі (країн Латинської Америки, США і Канади) ухвалили рішення про створення до 2005 р. панамериканської "зони вільної торгівлі" в масштабах усієї півкулі. Головну роль у цьому процесі було відведено Організації американських держав (ОАД).

Однак протягом наступних років ентузіазм щодо швидкого створення панамериканської зони торгівлі зменшився. З одного боку, країни Латинської Америки побоювались відкриття своїх ринків для товарів та інвестицій США, з іншого - і самі Сполучені Штати не були готові взяти важкий тягар соціальних та економічних проблем, які неминучо постали б з огляду на величезний розрив між рівнями розвитку Північної та Південної Америки. У результаті до початку XXI ст. реальних кроків щодо створення спільної зони вільної торгівлі в межах усієї Західної півкулі так і не було зроблено.