Розділ «Японія у другій половині XIX - на початку XX ст.»

Забезпечення прискорених темпів соціальної, економічної і політичної трансформації Японії нелегко давалися трудящим. Але тривалий робочий день (12-14 годин), злиденні умови існування частини населення супроводжували всі країни в період раннього розвитку капіталізму. Проте Японії на відміну від інших країн вдалося закласти принципи гармонії праці і капіталу. Японські підприємці змогли налагодити контакт з робітниками і протягом тривалого часу країні вдалося уникати масових робітничих актів непокори. Значною мірою це пояснювалося традиційними нормами поведінки японців: повагою до старших, відданістю хазяїну і корпорації, пожиттєвим найманням на роботу тощо.

У1895 р. парламент Японії прийняв програму, яка передбачала створення нових галузей важкої, головним чином військової, промисловості та зміцнення збройних сил. На її виконання було витрачено 90 % контрибуцій, сплачених Китаєм. 31894 по 1898 р. у країні було засновано 2300 нових підприємств. Японія стала єдиною азіатською країною, яка вступила у XX ст. з економікою західного типу.

Зміни в економічній структурі Японії підкріплювалися політичними реформами, В 1881 р. було створено Конституційну ліберальну партію (Ріккен Дзіюто), очолювану Ітагакі Тайсуке; наступного року - Партію реформ (Кайсинто), яку очолив Окума Сігенобу. Масовим був рух за прийняття конституції. Землевласники, які стали на капіталістичний шлях розвитку, прагнули створити багатопартійну політичну систему, в якій були б партії, що відображали б їхні інтереси. Самураї розуміли, що парламентська система дасть їм можливість повернути втрачені політичні позиції. У1881 р. було зібрано майже 250 тис. підписів під клопотаннями про створення Національних зборів.

Уряд сформував спеціальну комісію на чолі з Іто Хіробумі, яка виїхала за кордон для вивчення досвіду інших країн. Комісія взяла за основу конституцію Німецької імперії, що найбільше відповідала умовам тогочасної Японії. Конституцію було прийнято в 1889 р. і Японія стала конституційною монархією з широкими правами та законодавчою ініціативою імператора, особа якого проголошувалася "священною і недоторканною". Японський імператор мав право оголошувати війну, підписувати мир, укладати договори, скликати й розпускати парламент, призначати та звільняти всіх найвищих цивільних і військових осіб. За конституцією парламент складався з двох палат - палати перів і палати представників. До палати перів терміном на 7 років обиралися аристократи, члени імператорської родини, найвищі чиновники. Нижня палата обиралася терміном на 4 роки на основі обмеженого виборчого права. Обирати мали право лише чоловіки, яким виповнилося 25 років і які сплачували не менше 15 єн податку. Виборче право мав лише 1 % населення країни. Парламент був законодавчим органом, затверджував бюджет тощо. Кабінет міністрів був відповідальним не перед парламентом, а перед імператором. Конституція також визначила найвищий консультативний орган при імператорові - Таємну раду.

Проголошення й реалізація демократичних свобод і громадянських прав сприяли швидкому розвитку японського капіталізму. На зростання промислового потенціалу суттєво вплинули перемога Японії у війні з Росією (1904-1905) та посилення мілітаризації економіки. Лише за 1905-1907 pp. тоннаж суден, спущених на воду, зріс удвічі. Прискореними темпами розвивалася металургія: з 1905 по 1914 р. обсяг металургійної продукції в

Японії збільшився з 24 до 228 тис. т. Загалом за темпами промислового розвитку на початку XX ст. Японія значно випереджала інші країни. За 1900-1918 рр. обсяг промислового виробництва зріс на 181 % (у США - на 85 %, у Німеччині - на 54, Франції- на 51, в Англії-- на 25%). Торгово-фінансові, торгово-промислові сімейні компанії, банкірські доми перетворювалися на концерни. Створені в цей період концерни Міцубісі, Міцуї, Ясуда та ін. мали головні й дочірні компанії в різних галузях промисловості, в торгівлі. Вони контролювали найважливіші сфери національної економіки.

Посилення ролі національної буржуазії вплинуло на створення й діяльність буржуазних політичних партій. У 1900 р. була створена партія Товариство політичних друзів (Сейюкай), очолювана Іто Хіробумі. До неї увійшла значна частина членів партії Ріккен Дзіюто. У 1913 р. виникла політична партія Товариство однодумців (Досікай) на чолі з Кацурою. Натомість політичні партії, які прагнули зміни панівного політичного ладу в країні, заборонялися японськими властями. Так, створена в травні 1901 р. під керівництвом Сена Катаями Соціалістична партія (Сякай мін-сюто) була одразу заборонена. В 1910 р. 12 лідерів анархо-синди-калістської організації "Індустріальні робітники світу" засудили до смертної кари.

Досягти рівня Заходу було головним завданням лідерів уряду Мейдзі. Однак насамперед необхідно було покінчити з політичними та економічними привілеями іноземців в Японії. Пропозиції щодо змін попередніх нерівноправних угод запропонували західні країни у 1871 p., коли в США та в Європі перебувала дипломатична місія Івакури Томомі. Керівники західних країн відмовилися обговорювати японські пропозиції доти, доки японські закони та політична система не будуть реформовані за західним зразком. Лише у 1894 р. положення попередніх угод про привілеї іноземців було формально скасовано.

Незважаючи на втрату самураями колишніх прав і привілеїв, в Японії культивувався войовничий дух самурайства. Пропаганда "божественної" місії Японії обґрунтовувала претензії на лідерство в Азії. На межі століть в Японії зародилася ідея паназіатизму, що стверджувала: "Азія для азіатів". її прихильники переконували, що лише об'єднана за допомогою Японії Азія зможе протистояти Заходу. Якщо азіатські народи самі цього не розуміють, то необхідно силою поширити на них владу японського імператора.

8 самого початку діяльності нова японська влада вважала пріоритетним завданням створення могутніх збройних сил. Буржуазія прагнула захопити нові території для розширення ринків збуту, доступу до джерел сировини. Отже, зовнішньополітична експансія Японії стала національною стратегією і шляхом до модернізації країни.

Першим кроком японських експансіоністів була висадка військ на китайському острові Формоза (Тайвань) у 1874 р. під приводом "захисту японських підданих" (рибалок) від нападів місцевих жителів. Однак тайванське населення чинило запеклий опір і загарбники змушені були вивести свої війська.

1875 р. було укладено російсько-японську угоду, за якою Японії передавалися Курильські острови в обмін на відмову від претензій на Південний Сахалін.

У 1875 р. японські військові кораблі з'явилися біля узбережжя Кореї, яка була у васальній залежності від Китаю. Погрожуючи війною, Японія нав'язала Кореї нерівноправний договір, який надавав японцям широкі права і привілеї. У1885 р. було підписано японо-китайський договір, за яким Китай визнав японські інтереси і права в Кореї. Закріпившись на континенті, Японія почала розширювати експансію під приводом сприяння національно-визвольному рухові. Коли в 1893-1894 рр. Корею охопило масове народне повстання, китайські війська подали допомогу корейському урядові. Японія використала цей привід для введення військ на Корейський півострів, окупувала кілька портів й околиці столиці. Після придушення повстання японці відмовилися виводити війська, мотивуючи це прагненням забезпечити проведення реформ в Кореї. Це призвело до японо-китайської війни. 25 липня 1894 р. Японія почала воєнні дії проти Китаю. Війна закінчилася розгромом китайських військ. 17 квітня 1895 р. в м. Сімоносекі було підписано договір, за яким китайські території - півострів Ляодун, острів Тайвань і острови Пенхуледао (Пескадорські острови) - передавалися Японії. Крім того, Китай визнав незалежність Кореї, відкрив для Японії чотири торгові порти, надав право будувати та експлуатувати на своїй території промислові підприємства, зобов'язався сплатити контрибуцію у розмірі понад 300 мли єн. Проте вже 23 квітня 1895 р. Німеччина, Росія і Франція, які тримали на Далекому Сході військово-морські сили, змусили японський уряд відмовитися від Ляодунського півострова. Натомість Японія збільшила контрибуцію до 350 млн єн.

Війна Японії проти Китаю загострила російсько-японські суперечності на Далекому Сході, оскільки обидві сторони прагнули до зміцнення своїх позицій у регіоні. Між Японією і Росією назрівав збройний конфлікт. Готуючись до війни, у січні 1902 р. Японія підписала союзний договір з Англією, яка була зацікавлена в ослабленні позицій Росії на Корейському півострові та в Маньчжурії. Цей договір забезпечував "інтереси" обох держав у Китаї та Кореї, передбачав можливість воєнної інтервенції в ці країни у разі загрози союзницьким інтересам. Це було значне досягнення японської дипломатії. Крім того, ще до підписання договору Англія надала Японії значну позику для військових цілей, постачала їй панцерники та важкі крейсери.

Японія висунула перед Росією вимогу про визнання її "особливих інтересів" у Кореї та Маньчжурії. Не дочекавшись завершення японо-російських переговорів, Японія в ніч з 8 на 9 лютого

1904 р. почала воєнні дії. Значно краще підготовлені до війни японські збройні сили здобули вирішальні перемоги на суші й розгромили російський флот. Безславна поразка Росії у війні призвела до того, що за умовами Портсмутського мирного договору (японо-російські переговори відбувалися з 9 серпня по 5 вересня

1905 р. в м. Портсмут, США) Корея і Південна Маньчжурія перейшли під протекторат Японії. Росія поступилася також Південним Сахаліном (на південь від 50-ї паралелі), Ляодунським півостровом з Порт-Артуром і Дальнім та залізницею у Південній Маньчжурії.

Переможне закінчення війни з Росією відкрило новий період в історії Японії. Змінився міжнародний статус країни - її було зараховано до так званих великих держав. Використовуючи досягнуті угоди, Японія прагнула якнайшвидше зміцнити свої позиції в Китаї та Кореї. У грудні 1905 р. між Японією і Китаєм було підписано Пекінський договір, який розширив права Японії у Південній Маньчжурії. 17 листопада 1905 р. Японія і Корея підписали договір, за яким над Кореєю встановлювався японський протекторат. 22 серпня 1910 р. корейський король був змушений підписати акт про зречення своїх прав на користь японського імператора. У 1905 р. Японія і Англія уклали новий союзний договір, в якому висловлювалося прагнення забезпечувати інтереси і територіальні права обох сторін у Східній Азії та Індії. У 1907, 1910,1912 і 1916 рр. між Японією і Росією були укладені угоди про поділ "сфер впливу" в Маньчжурії та Внутрішній Монголії.

Напередодні Першої світової війни значно загострилися япо-но-англійські й особливо японо-америкаяські суперечності. Проте на початку війни Японія стала на бік Антанти, оголосивши 23 серпня 1914 р. війну Німеччині. Воєнні дії японців обмежилися захопленням орендованої Німеччиною території Циндао в Ша-ньдуні. Втрати Японії були порівняно незначними: до 2 тис. вбитих і поранених. У січні 1915 р. японський уряд, використовуючи сприятливе міжнародне становище, поставив Китаю "21 вимогу". Це була програма політичного, економічного й військового підкорення Китаю Японією.