Розділ «США в 1877-1914 рр.»

У США були встановлені республіка президентського типу і двопартійна система. Президент, котрий обирався на чотири роки, був главою держави і виконавчої влади. Офіційною резиденцією президента з 1800 р. став Білий дім у столиці США м. Вашингтоні. На чотири роки обиралися й члени законодавчого органу - Конгресу, який складався з палати представників і сенату. За ці ключові посади змагалися члени Республіканської та Демократичної партій. Міжпартійна боротьба була гострою. Кожна з них намагалася залучити на свій бік різні верстви населення, хоча значна його частина залишалася відлученою від участі у виборах. Виборчим правом користувалися тільки чоловіки.

Упродовж 20 років після Громадянської війни при владі перебувала Республіканська партія, а президентську посаду обіймали її представники - У. Грант (1869-1877), Р. Хейс (1877-1881), Дж. Гарфілд (1881), Ч. Артур (1881-1885). На виборах 1884 р. перемогла Демократична партія і на посту президента республіканця змінив С. Клівленд. У 1888 р. до влади повернулася Республіканська партія, президентом став Б. Гаррісон. У 1893 р. господарем Білого дому вдруге став кандидат від демократів С. Клівленд, який обіймав цей пост до 1897 р.

У XX ст. американська держава вступила на чолі з Республіканською партією. Після вбивства 6 вересня 1901 р. Уїльяма Мак-Кінлі посаду президента обійняв віце-президент Т. Рузвельт. Президентство Рузвельта (1901-1909) американські історики назвали "прогресивною ерою". Основна ідея реформаторської діяльності Рузвельта - "справедливого курсу" - полягала у тому, що держава має регулювати розвиток економіки і трудових відносин. Зокрема він прагнув обмежити негативні наслідки діяльності монополій. Відбулися десятки судових процесів проти монополій, які принесли Рузвельту славу "руйнівника трестів".

У період президентства Рузвельта було прийнято й інші популярні серед американців закони: про контроль залізничних тарифів; про контроль за виготовленням ліків і продуктів; про контроль за умовами праці тощо. Одним із важливих напрямів діяльності уряду Рузвельта стала охорона природи. Створювалися державні заповідники, спеціальні комісії стежили за чистотою річок, проводили меліорацію ґрунту, насаджували ліси.

Реформаторська діяльність Рузвельта здобула прихильність американців і забезпечила Республіканській партії перемогу на наступних виборах. З 1909 до 1913 р. президентом США був республіканець У. Тафт (згідно із законодавством США Т. Рузвельт не міг бути обраний президентом на третій термін), який продовжив реформи, спрямовані на розширення державного контролю над монополіями. Уряд Тафта організував 45 нових судових процесів проти наймогутніших трестів, очолюваних Дж. Рокфеллером і Дж. Морганом. Однак напередодні нових виборів у 1912 р. Республіканська партія розкололася. Від неї відокремилася група радикальних реформаторів на чолі з Р. Лафоллетом, до яких згодом приєднався і Т. Рузвельт. Вони створили нову політичну організацію - Національну прогресивну партію.

Розкол у Республіканській партії сприяв перемозі демократів на виборах 1912 р. Новим президентом США став В. Вільсон, який перебував при владі до 1921 р. Вільсон висунув програму під назвою "нова демократія". З його ініціативи було прийнято кілька законів, спрямованих на захист інтересів трудящих: про право на організацію робітничих спілок, страйків, пікетів; про заборону використання праці дітей у промисловості; про заборону судового переслідування працівників за участь у страйках, крім випадків заподіяння підприємству непоправної шкоди; про встановлення 8-годинного робочого дня робітників-залізничників та ін.

То мас Будро Вільсон (1856-1924) - державний і політичний діяч США. Закінчив Принстонський університет (1879). У1890- 1902рр. - професор права, в 1902-1910 рр. - ректор Принстонсь-кого університету, в 1910-1912рр.- губернатор штату Нью-Джерсі. У1913-1921 рр. - президент США від Демократичної парти. Здійснював прогресивні реформи, Ініціював закони, спрямовані на соціальний захист. Після закінчення Першої світової війни виступив з програмою активізації зовнішньої політики США.

Важливим внутрішньополітичним заходом уряду Вільсона було запровадження державної загальнонаціональної банківської системи. Згідно із законом про Федеральну резервну систему (1913) поряд з приватними банками створювалися "резервні", які контролювалися урядом. їм передавалися найважливіші банківські функції, у тому числі випуск паперових грошей.

Робітники боролися за 8-годинний робочий день. Рух набув таких масштабів, що для його придушення уряд використовував федеральні війська.

Провідним профспілковим центром США в другій половині 80-х років стала Американська федерація праці (АФП) (створена в 1886 р.), яка очолила рух за 8-годинний робочий день. Найвищим піком робітничого руху був загальний страйк 1 травня 1889 р., в якому брало участь 350 тис. осіб. Центром подій стало Чикаго, де відбулися сутички страйкарів з поліцією.

Зростання економічної могутності Сполучених Штатів зумовлювало прагнення до зовнішньополітичної експансії. Переконання більшості американців у тому, що США мають залишатися осторонь європейських справ, поступово змінювалося впевненістю у військовій могутності країни, яка базується на її швидкому економічному розвитку. Американські експансіоністські кола стверджували, що майбутні національна безпека і велич США можуть бути забезпечені великим військовим флотом та базами для нього в усьому світі. Для цього необхідно було вступити в боротьбу за панування на морі.

Американський колоніалізм зумовлювався необхідністю нових джерел сировини та ринків збуту для американського сільського господарства та промисловості. Експансіоністські настрої були поширені серед американських фермерів, які найбільше потерпали у кризові роки наприкінці XIX ст. Свій внесок зробили ідеологи соціального дарвінізму, стверджуючи, що міжнародна конкуренція у світі є неминучою і лише сильні нації здатні в ньому вижити. Впливові громадські діячі поширювали в суспільстві ідеї про "тягар білої людини", який мали взяти на себе американці, котрі повинні були нести "високу" культуру "відсталим" народам. Основну увагу США привертали Латинська Америка, басейн Тихого океану і Східна Азія.

Першим кроком експансіоністської зовнішньої політики США стало захоплення у 1898 р. Гаванських островів у центрі Тихого океану на перехресті морських шляхів в Азію, які мали велике стратегічне значення. Скориставшись слабкістю Іспанії та прикриваючись заявою про підтримку визвольної боротьби народів іспанських колоній, США у 1898 р. розв'язали першу війну за переділ світу між великими капіталістичними країнами. 1 травня 1898 р. американська Тихоокеанська ескадра знищила іспанський флот у бухті філіппінської столиці Маніли. При цьому американці не втратили жодного моряка. Влітку того ж року війська США висадилися на острів Куба, а американський флот розгромив іспанську ескадру, яка намагалася вирватися з бухти Сантьяго- де-Куба. Американці також зайняли острови Пуерто-Рико і Гуам. Залишившись фактично без флоту, 22 липня Іспанія змушена була капітулювати. За мирним договором, підписаним у Парижі 10 грудня 1898 р., США одержали острови Пуерто-Рико, Гуам, Уейк, Мідуей та ін. Водночас Іспанія відмовилася від влади над Кубою, яка була проголошена незалежною республікою. Однак у 1903 р. США нав'язали Кубі поправку до конституції, яка дозволяла американцям вводити на острів війська, створювати власні військово-морські бази і водночас забороняла Кубі укладати угоди з іншими державами без згоди США. За 20 млн дол. американці змусили Іспанію продати їм Філіппіни. Наслідком іспа-но-американської війни став вихід США на міжнародну арену та вступ на шлях імперіалізму.

Під час іспано-американської війни передислокація крейсера "Орегон" з Тихого океану в Атлантичний (навколо мису Горн) зайняла майже два з половиною місяці, що ще раз підкреслило необхідність будівництва каналу через Панамський перешийок. 18 листопада 1901 р. СИТА і Англія підписали договір про режим Панамського каналу. Передбачалося, що канал будуватимуть США, але він буде вільним для плавання торгових і військових кораблів усіх країн. Свободу навігації по каналу мали забезпечувати лише США, яким дозволялося утримувати в цій зоні озброєну охорону. У1902 р. американський уряд викупив у французької компанії концесійні права на спорудження каналу. У січні 1908 р. між США і Колумбією, на території якої знаходився Панамський перешийок, було підписано договір про надання Сполученим Штатам в оренду на 99 років території для спорудження каналу. Однак Конгрес Колумбії відхилив цю угоду. Тоді американський уряд підтримав прихильників відокремлення цієї частини від Колумбії, які у листопаді 1903 р. проголосили незалежність Панамської Республіки. США негайно її визнали, а їх кораблі перешкодили висадці колумбійських військ. Щойно створений панамський уряд підписав зі США договір, який надав їм виключне право на спорудження каналу.

Будівництво Панамського каналу тривало 10 років. Його відкриття для судноплавства відбулося 15 серпня 1914 р. Канал завдовжки 81 км мав велике стратегічне й економічне значення для США, оскільки істотно скоротив морський шлях між Атлантичним і Тихим океанами.

Якщо дії уряду США щодо втручання у внутрішні справи Куби і Колумбії отримали назву політики "великого кийка", то стосовно Китаю ще в 1899 р. було проголошено доктрину "відчинених дверей", яка зводилася до того, щоб "сфери впливу" держав (Англії, Франції, Росії та Японії), які раніше проникли в Китай, були відкриті й для американських товарів. 6 вересня 1899 р. державний секретар США Дж. Хей звернувся до великих держав з нотами, пропонуючи їм дотримуватися принципу "відчинених дверей". Англійський, італійський, німецький, французький і японський уряди погодились, а Росія ухилилася від конкретної відповіді. Одночасно з економічним проникненням в Китай США намагалися закріпитися на китайській території. Після повстання у Китаї 1900 р. проти іноземного впливу Сполучені Штати заявили, що політика "відчинених дверей" спрямована на збереження територіальної цілісності країни. Однак далекосхідна політика США до Першої світової війни не принесла очікуваних результатів, оскільки американські імперіалісти не були готові застосувати військову силу.

Тим часом політика "великого кийка", яка порушувала міжнародне право і викликала невдоволення в латиноамериканських країнах, була замінена іншою формою експансії - "дипломатією долара". Про необхідність застосування замість "куль і багнетів" доларів заявив президент У. Тафт у 1908 р. Надаючи економічну і фінансову допомогу країнам Латинської Америки, Сполучені Штати дедалі більше закабалювали їх як економічно, так і політично. Значні позики було надано Мексиці, Панамі, Гватемалі, Гаїті, Гондурасу, Домініканській Республіці, Нікарагуа та іншим латиноамериканським країнам.