Розділ «Німецька імперія в 1871-1914 рр.»

У 80-х роках почалося відродження німецької промисловості. Щороку створювалися кілька десятків монополій, виникали акціонерні товариства з великим капіталом.

Монополія (з грец. monos - один, poleo - продаю) - капіталістичне об'єднання, що монополізувало шляхом згоди між собою окремі галузі виробництва з метою витискування і підкорення конкурентів, а також отримання монопольного прибутку. Виникнення монополій - закономірний результат концентрації виробництва та капіталу. Монополії мають форми: картелю, синдикату, тресту, концерну. Перші монополії виникли ще в мануфактурний період капіталістичного виробництва на основі купецьких гільдій та компаній авантюристів у формі різних купецьких товариств.

У період 1882-1895 рр. кількість новостворених промислових компаній зросла на 4,6 %, а підприємств, на яких працювало понад 500 осіб, - на 90 %. Серед найбільших можна виокремити: "Рейнсько-Вестфальський чавуноливарний картель", "Німецький союз прокатних заводів", "Рейнсько-Вестфальский кам'яновугільний синдикат" тощо. Це дало змогу збільшити виплавку чавуну й сталі у 6 разів, видобуток вугілля - в 3 рази. Наприкінці XIX ст. за обсягом виробництва заліза й сталі Німеччина вийшла на друге місце у світі, поступаючись лише США. У перші десятиліття XX ст. вирішальну роль у промисловості відігравали металургійні концерни "Тіссен", хімічний концерн "І.Г. Фарбеніндустрі", електротехнічний концерн "Загальна електрична компанія (АЕГ)" та ін.

Водночас із концентрацією виробництва відбувалася концентрація капіталу. Провідне місце посіли Німецький банк, Дрезденський банк, Національний банк Німеччини. Власники великих промислових підприємств увійшли до складу правління банків, створивши могутні фінансово-промислові групи. У перше десятиліття XX ст. 9 головних німецьких банків зосередили у своїх руках понад 80 % банківського капіталу. Німецький капітал активно залучався до будівництва залізниць, вкладався у слаборозвинуті країни, сприяв розширенню німецьких зовнішньоекономічних зв'язків.

У сільському господарстві переважали великі юнкерські господарства (понад 100 га землі), в яких використовувалася наймана праця, широко застосовувалися сільськогосподарські машини, впроваджувалися досягнення агрономічної науки, що дало змогу значно підвищити врожайність. Чималим був прошарок багатих селян - гросбауерів, які практично забезпечували Німеччину продовольством і підтримували політику протекціонізму, яку проводив уряд, що мало позбавити їх конкуренції з боку закордонних виробників.

Високі темпи економічного розвитку Німеччини після 1871 р. зумовили витіснення англійської продукції на світових ринках. Промисловість Німеччини потребувала нових ринків збуту і стимулювала зовнішньополітичну активність держави. Але щоб завоювати "місце під сонцем", необхідно було витіснити з колоній суперників, насамперед Англію. Англо-німецьке суперництво стало визначальним у територіальному поділі світу.

Німецькі промисловці, об'єднані в Паннімецький союз, виступили з ідеєю створення колоніальної імперії в Африці, Південній Америці та на Близькому Сході. Увага політиків Берліна була прикута до Трансваалю з багатими покладами золота й алмазів. Більшість копалень перебувала під контролем Південноафриканської компанії, яка користувалася підтримкою лондонських банкірів. Активне проникнення німецького капіталу в Південну Африку розпочалося з фінансування групою банків на чолі з "Німецьким банком" Сімменса будівництва залізниці, яка з'єднала столицю Трансваалю - Преторію - з узбережжям океану. Зрештою, німецькому колоніальному капіталу вдалося встановити контроль над фінансовою системою Трансваалю. Водночас відкрилися широкі перспективи для економічного проникнення Німеччини в Туреччину. У 1898 р. турецький султан погодився надати Німеччині концесію на будівництво залізниці Босфор - Багдад і далі - до Перської затоки.

Багдадська залізниця - назва залізничної колії (близько 2400 км), яка з'єднувала Босфор з Перською затокою, У1898 р. кайзер Німеччини Вільгельм II здійснив поїздку в Палестину до "святих місць" християнства. У публічній лекції в Дамаску він оголосив себе другом 300 мільйонів мусульман та їхнього халіфа - турецького султана. Внаслідок цього візиту Німецький банк отримав замовлення на фінансування будівництва з 1899р. Багдадської залізниці, яка мала пройти через всю Малу Азію до Багдада і далі - до Перської затоки. Тим самим зміцнювався німецький вплив в Османській імперії та було створено умови для подальшого проникнення Німеччини на Близький і Середній Схід. За висловом сучасників. Багдадська залізниця мала стати "зарядженим пістолетом біля скроні Англії". Надання Туреччиною концесії Німеччині викликало загострення міжнародної ситуації. Будівництво було завершено в 1934-1941 рр. приватними англійськими і французькими компаніями,

Берлін відмовився від претензій на Південну Африку, розраховуючи на підтримку Великою Британією його планів щодо Туреччини.

У боротьбі за колонії німецька дипломатія намагалася використати суперечності між великими державами. На початку XX ст. (у 1905 і 1911 рр.) Німеччина спровокувала марокканські кризи. У березні 1905 р. під час перебування у марокканському порту Танжер імператор Вільгельм II заявив, що вважає Марокко, яке було у сфері впливу Франції, незалежною країною і Німеччина не потерпить панування у Марокко будь-якої держави. Негативна реакція Парижа була передбачувана, проте Вільгельм II посилив напруження нагадуванням про успіхи німецької армії у франко-прусській війні 1870-1871 рр. Відвертий шантаж Німеччини змусив Францію погодитися розглянути питання про Марокко на міжнародній конференції, що почалася в січні 1906 р. Францію підтримали Англія і Росія і, несподівано для Німеччини, Італія, яка ще у 1900 р. отримала згоду Франції на захоплення Кіренаїки та Тріполітанії і тим віддавала їй своєрідний борг. На конференції було вирішено, що Марокко залишається формально незалежною державою, однак Франція та Італія отримували виключні права контролю за марокканською поліцією і фінансовою системою. Французьке проникнення у Марокко ставало дедалі відчутнішим. Навесні 1911р. французькі війська під приводом придушення повстання марокканських племен зайняли столицю Марокко - місто Фец. І цього разу втрутилася Німеччина, здійснивши "стрибок "Пантери". В липні 1911 р. німецьке військове судно "Пантера" кинуло якір в марокканському порту Агадир. Політики в Берліні розраховували демонстрацією військової сили змусити Францію погодитися на поділ Марокко. Однак провокація Німеччини не мала успіху. Англійський уряд заявив, що у разі конфлікту Велика Британія не залишиться нейтральною і підтримає союзницю Францію. Берлін змушений був поступитися. 8 листопада 1911 р. було підписано франко-німецьку угоду, за якою Німеччина відмовлялась від претензій на Марокко за незначну компенсацію у вигляді частини Французького Конго, приєднаного до Німецького Камеруна.

У Південній Америці Німеччина взяла під контроль Чилі, в економіку якої вливався німецький капітал, обсяг торгівлі перевищував англійський і американський, збройні сили перебували під німецьким контролем. Німеччина організувала сюди широку еміграцію, створюючи компактні колонії з паннімецькою ідеологією.

Особливо напруженим було англо-німецьке військово-морське протистояння, пов'язане з реалізацією Німеччиною великої морської програми 1898 р., яка передбачала виділення понад 300 млн марок щорічних асигнувань на будівництво нових кораблів. Хоча загальне співвідношення кораблів за тоннажем залишалося на користь Англії, Німеччина впритул наблизилася до неї за кількістю наймогутніших дредноутів. Переговори між обома країнами про обмеження військово-морських сил завершувалися безрезультатно і гонка озброєнь тривала.

Італо-турецька війна 1911 р. і Бал к енські війни 1912-1913 рр. стали випробуванням для австро-німецького блоку і прискорили приготування Німеччини до війни. Тільки у 1914 р. на військові потреби передбачалося виділити 1,5 млрд марок. Німецький Генеральний штаб вважав, що 1914 р. найбільш прийнятний для початку війни, оскільки Німеччина значно випередила країни Антанти за ступенем готовності. Будь-яка затримка могла бути небезпечною, - вважали німецькі стратеги, - тому що Англія, Франція і Росія мали змогу докорінно змінити ситуацію, що призведе до втрати Німеччиною переваг. Взявши курс на війну, німецька дипломатія намагалася забезпечити участь у ній союзниці - Австро-Угорщини, якій відводилася роль ініціатора воєнного конфлікту.