Розділ «США в першій половині XIX ст.»

Конгрес США прийняв закон, за яким населення цих штатів саме визначало правомірність рабства. Рабовласники за допомогою озброєних банд найманців намагалися запровадити рабство в штаті Канзас. Фермери чинили опір. Протягом 1854-1856 рр. тут точилася громадянська війна. Фермери взяли гору над рабовласниками, але уряд послав до Канзасу війська, які допомогли рабовласникам відновити владу. У 1857 р. Верховний суд США дозволив переслідувати і ловити рабів-втікачів на всій території країни, а також оголосив неконституційним будь-який закон, що забороняв рабство. Це викликало різке невдоволення народних мас на Півночі та Заході. Ситуація в країні загострилася.

1859 р. загін повстанців під керівництвом білого фермера Джона Брауна захопив армійський арсенал і намагався викликати масове повстання рабів на Півдні та знищити рабство. Повстання було жорстоко придушене, а Дж. Брауна страчено. Це повстання стало ніби репетицією Громадянської війни, що розпочалася в 1861 р.

У першій половиш XIX ст. у політичному житті США відбулося становлення двопартійної системи. Це означало, що кандидати у виборні органи та президенти США висувалися від двох партій на основі певних політичних платформ. Перше нечітке розмежування на партії відбулося ще під час прийняття федеральної конституції 1788 р., коли виявилися суперечності між федералістами та антифедералістами. Другим кроком до формування партій стало різне ставлення до Великої французької революції та оголошення Англією війни республіканській Франції. Демократичні верстви населення вимагали підтримати Францію, а федералісти виступали за підтримку Англії, ґрунтуючись на суто економічних інтересах.

Т. Джефферсон, лідер антифедералістів ("джефферсонівські республіканці", пізніше - національні республіканці), у 1800 р. був обраний президентом країни. Своє президентство він почав закликом до злагоди: "Ми всі - Республіканці, ми всі - Федералісти". У внутрішній політиці Т. Джефферсон намагався суворо дотримуватися Конституції США, створювати умови для підприємницької діяльності американців. Йому вдалося придушити заколот з метою створення Конфедерації Північних штатів, яку очолював віце-президент А. Бур. Зовнішня політика Джефферсона була спрямована на розширення території США, зокрема було приєднано у 1803 р. штат Луїзіана. У 1804 р. його було переобрано президентом на другий термін.

Демократична партія організаційно оформилась у середині 20-х рр. XIX ст. Вона об'єднала підприємців Півночі, землевласників Півдня та Заходу. Лідером партії був Е. Джексон, якого обрали президентом у 1828 р. За час його президентства демократичні основи в управлінні США зміцнилися: адміністративні посади стали виборними, було розширено виборче право населення, скасовано або обмежено майновий ценз на виборах тощо. Джексон став уособленням справжньої народної демократії. Дії його адміністрації спрямовувалися на задоволення потреб розвитку приватного бізнесу на принципах "рівних можливостей". Зокрема було ліквідовано Перший Національний банк США і розширено мережу приватних банків, що сприяло інтересам ділових кіл, дрібних і середніх фермерів, які потребували кредитів.

Національних республіканців, які перебували в опозиції до демократів, у 1834 р. змінила партія вігів, тобто була створена друга двопартійна система. Кандидат від партії вігів У. Гаррісон у 1841 р. став президентом країни. Обидві партії мали підтримку промислових кіл Півночі, сільськогосподарських виробників Заходу та плантаторів Півдня і в умовах наростання конфлікту між Північчю та Півднем схилялися до компромісного вирішення питання про рабство.

У1854 р. в м. Чикаго була створена Республіканська партія, яка мала вплив на північно-східні штати. Головною вимогою Республіканської партії була ліквідація рабства на всій території США. Кандидатом у президенти від Республіканської партії був А. Лінкольн.

У США існували й інші партії, однак вони були нечисленними і не відігравали помітної ролі у політичному житті. Зокрема робітничі партії виступали із закликами до встановлення 8-годинного робочого дня, соціального захисту трудівників, підвищення заробітної плати. У1848 р. була створена партія фрисойлерів ("фрі сойл" - вільна земля), яка заявляла, що головним у політиці має стати "обмеження і встановлення перешкод рабству". У тому ж році за її кандидатів голосувало 300 тис. осіб.

Зовнішня політика США у першій половиш XIX ст. зумовлювалася потребами швидкого економічного розвитку. Промисловість північно-східних штатів потребувала розширення торгівлі і нових ринків збуту для своїх товарів, а плантаційне господарство Півдня внаслідок примітивного, екстенсивного характеру не могло розвиватися без нових територій.

Першим територіальним надбанням США стала величезна територія (2,6 млн хв. км) у басейні р. Міссісіпі з важливим для розвитку американської торгівлі портом Новий Орлеан, яка була названа Луїзіаною. Спочатку ця територія належала Іспанії, але на початку століття її захопив Наполеон Бонапарт. Плани французького імператора про створення нової колоніальної імперії стурбували США, які, загрожуючи вступити у війну з Францією на боці Англії, змусили його поступитися Луїзіаною за 15 млн дол. Крім родючих земель, Сполучені Штати отримали й право контролю над центральною річковою системою континенту.

Президент Т. Джефферсон у 1805 р. оголосив нейтралітет у війні Франції з Англією. Британський військово-морський флот блокував США, конфісковував американські товари, що завдало величезної шкоди американській торгівлі. Відносини між державами стали напруженими і в червні 1812 р. президент Дж. Меді-сон оголосив війну Англії. США не мали достатньої військової сили і могли розраховувати лише на 7 тис. регулярних військ та добровольців з окремих штатів. Тому перша їхня спроба завдати поразку англійцям і захопити Монреаль закінчилася невдачею і британські війська захопили Детройт. Водночас певних успіхів американці досягли на морі, де знищили декілька англійських кораблів. У 1813 р. американські війська звільнили Детройт і змусили британців відступити в Канаду. Наступного року американський флот завдав поразки англійцям на озері Шамплейн і знову змусив відступити 10-тисячну британську армію. Однак у серпні британський флот на східному побережжі висадив десант, що рухався до столиці. Президент мусив залишити Вашингтон. Остання битва відбулася у січні 1815 р., хоча напередодні у Генті (Бельгія) між США та Англією було підписано мир. Американські війська під командуванням майбутнього президента Е. Джексона у цій битві завдали поразки англійцям.

Війна не принесла територіальних надбань США, але зміцнила національне почуття американців. Міністр фінансів А. Галлатін зазначив: "Війна відновила національне почуття і характер, які дала Революція (Війна за незалежність. - Лет.) і які постійно послаблювалися. Віднині люди мають більше спільних інтересів, з якими пов'язані їхня гордість та політичні дії. Вони стали більше американцями, оскільки більше себе почувають нацією. Я впевнений, що незалежність Сполучених Штатів тепер буде краще гарантованою".

Ще напередодні англо-американської війни США окупували Флориду, яка належала Іспанії. У 1819 р. вони змусили Іспанію без викупу передати їм Флориду та західну частину материка до 42-ї паралелі. Це відкрило шлях до широкої експансії до Тихого океану.

Сполучені Штати загалом підтримували національно-визвольну боротьбу народів Латинської Америки. У 1822 р. президент Дж. Монро визнав незалежність Колумбії, Чилі, Мексики та Бразилії. США встановили з ними дипломатичні відносини й розширювали торгівлю. Втручання Священного союзу в справи латиноамериканських держав розцінювалися США як замах на суверенітет держав, які звільнилися у ході визвольної війни. Цього разу США відійшли від традиційної політики невтручання і 2 грудня 1823 р. Мокро проголосив знамениту доктрину. Головний зміст її був викладений у 4 пунктах: 1) Сполучені Штати не втручатимуться у війни на Європейському континенті; 2) Сполучені Штати не втручатимуться у справи колоній або залежних територій європейських країн; 3) Американський континент закритий для майбутньої колонізації; 4) будь-яка спроба європейських країн встановити своє панування над народами Американського континенту буде розглядатися як недружній акт стосовно США. Доктрина Монро свідчила про спроби США стати політичним лідером у Західній півкулі.

Свою зовнішньополітичну стратегію Сполучені Штати втілили у життя, розв'язавши війну проти сусідньої Мексики (1846- 1848). Війна завершилася повною перемогою США і приєднанням Техасу, Каліфорнії. Аризони і Нової Мексики. Таким чином, територія Сполучених Штатів зросла до 7 млн 800 тис. кв. км і майже досягла розмірів Європейського континенту.