Розділ «Росія в першій половині XVIII ст.»

Після смерті Петра І у 1726 р. розпочалася жорстока боротьба дворянських угруповань за владу. Друга чверть ХУЛІ ст. увійшла в історію Росії як епоха двірцевих переворотів. У боротьбу за владу включилися не тільки найближче оточення Петра І, а й родовиті аристократи на чолі з князем Дмитром Голіциним. Останні обстоювали кандидатуру внука Петра І, сина страченого царевича Олексія - Петра П. Поки Сенат вирішував, кому передати трон, Преображенський і Семеновський полки підтримали дружину Петра І.

Імператрицею було проголошено Катерину І (1725-1727). За її правління було створено Верховну таємну раду з широкими повноваженнями, що обмежували царську владу. Фактичним правителем країни був князь Олександр Меньшиков. Щоб зміцнити свій вплив у державі, він спробував одружити царевича Петра зі своєю дочкою. Після смерті Катерини І Меньшикова було усунуто з усіх посад, позбавлено величезного багатства і разом із сімейством заслано до Сибіру.

Наступним імператором став Петро II (1727-1730). Схильності до державних справ він не виявляв і країною керували князі Долгорукий і Голіцин. Вони почали готувати весілля молодого царя. Весь двір переїхав до Москви, де мала відбутися його коронація. Але Петро II захворів на віспу і помер.

У Росії знову загострилася проблема престолонаслідування. Князі вирішили передати російську корону небозі Петра І, дочці його старшого брата - Анні Іванівні (1730-1740), але за умови, що вона підпише так звані секретні "Кондиції". Анна підписала їх, погодившись на обмеження самодержавної царської влади. Невдовзі про "Кондиції" стало відомо широким колам дворянства. Обурившись, імператриця публічно розірвала ці документи. Змовники були заарештовані, а їхні сім'ї, позбавлені звань і майна, вислані до Сибіру. Так у Росії було збережено абсолютизм. Діставши необмежену владу, імператриця Анна Іванівна створила Таємну канцелярію, що мала наглядати за "словом і ділом", тобто контролювати не лише вчинки, а й думки кожної людини. З цього часу всі виступи проти Анни нещадно каралися. Смертні вироки оголошували один за одним. Фактичним правителем держави став її фаворит - курляндський дворянин Бірон. За його сприяння всі найважливіші посади обіймали іноземці, насамперед німці.

За правління Анни відбулася російсько-турецька війна 1735- 1739 рр. Приводом до неї були напади кримських татар на територію України і похід кримського хана на Кавказ. Росія хотіла оволодіти Азовом і Кримом. Армія фельдмаршала Бурхарда Мініха захопила перекопські укріплення, м. Бахчисарай, але нестача продовольства та епідемія, що розпочалася, змусили Мініха відійти на територію України. Донська армія за допомогою Донської флотилії захопила Азов. Армія Мініха штурмом оволоділа фортецею Очаків, а Донська армія переправилася через Генічеську протоку на Арабатську стрілку, форсувала Сиваш і в липні вступила в Крим, але брак води і продовольства змусили російські війська залишити його. 1737 р. у війну проти Туреччини вступила Австрія, але її війська зазнали поразки.

1738 р. активних воєнних дій практично не було. Внаслідок епідемії чуми російські війська залишили Очаків і Кінбурн. Армія Мініха переправилася через Дністер і здобула Хотин і Ясси. У цей час Австрія уклала сепаратну угоду. Загроза нападу Швеції змусила Росію укласти з Туреччиною Белградський мир (1739), згідно з яким Росія повернула собі Азов.

Наприкінці правління Анна Іванівна призначила спадкоємцем Івана Антоновича, сина своєї небоги Анни Леопольдівни. Йому було лише кілька місяців, коли його проголосили імператором Іваном VI (1740-1741).

Незабаром дочка Петра І, принцеса Єлизавета, за підтримки гвардії здійснила державний переворот. Вона пообіцяла продовжувати політику свого батька і була проголошена імператрицею Єлизаветою Петрівною (1741-1761/62). Усі державні справи від її імені вирішували її улюбленці. Особливим впливом при дворі користувався її фаворит Олексій Розумовський.

За правління Єлизавети Петрівни Росія брала активну участь у Семилітній війні (1766-1763). Війну спричинила боротьба між Великою Британією та Францією за колонії в Північній Америці та Ост-Індії. Англо-французькі збройні сутички почалися в 1754-1756рр. у Канаді і в 1756 р. Велика Британія оголосила війну Франції. Цей конфлікт значно змінив традиційні політичні зв'язки між європейськими державами. Австрія намагалася повернути Сілезію, захоплену Пруссією у війні за Австрійський спадок у 1740-1748 рр.

На початку війни було створено дві коаліції: з одного боку - Пруссія, Велика Британія, деякі німецькі держави (Гессен-Кассель, Брауншвейг, Шаумбург-Ліппе та Саксен-Гота), з іншого - Австрія, Франція, Росія, Швеція, Саксонія та більшість німецьких держав, що входили до Священної Римської імперії. Фрідріх II мав на меті захопити Саксонію і обміняти її на Богемію (Чехію)" а також поставити Польщу у васальну залежність від Пруссії. Австрія прагнула повернути Сілезію, Франція - захопити Ганновер, Швеція - Прусську Померанію, Росія - розширити свої кордони на Заході, приєднавши польські землі.

У серпні 1756 р. Фрідріх II вторгся в Саксонію, яка швидко капітулювала. У квітні 1756 р. прусські війська завдали поразки австрійській армії фельдмаршала Брауна під Прагою і блокували S. На допомогу підійшла австрійська армія фельдмаршала Л. Дауна і в червні завдала поразки прусським військам під Каліне. Фрідріх II змушений був залишити Чехію. Навесні 1757 р. у війну вступили союзники Австрії. Фрідріх II, залишивши Саксонію, виступив проти франко-імперських військ і переміг їх під м. Росбах наприкінці жовтня, після розгрому австрійських військ захопив усю Сілезію. В травні 1757 р. російські війська під командуванням фельдмаршала А. Апраксіна вирушили до Східної Пруссії. 19 серпня в битві біля Гросс-Бгерсдорфа вони перемогли корпус Левальдда. Нерішучість А. Апраксіна під час хвороби Єлизавети Петрівни змусила його відступити на територію Литви. Імператриця відкликала А. Апраксіна і призначила на його місце генерала В. Фермора. Зимою 1757-1758 pp. російська армія знову увійшла до Східної Пруссії й 11 січня 1758 р. зайняла Кенігсберг, який було приєднано до Росії. У 1758 р. Фрідріх П спрямував основні зусилля проти австрійських і російських військ. Він увійшов до Чехії. 14 серпня відбулася кровопролитна битва під Цорндорфом, що завершилася практично безрезультатно. У 1758 р. воєнні дії не принесли успіху жодній зі сторін, що викликало недовіру членів антипрусської коаліції одне до одного.

Навесні 1759 р. російську армію очолив генерал П. Салтиков, котрий розбив корпус прусського генерала К. Веделя під Пальцігом. 12 серпня сталася Кунерсдорфська битва, під час якої прусська армія була розгромлена. У1760 р. унаслідок неузгоджених дій жодних важливих наслідків не було досягнуто. Російські війська 28 вересня захопили Берлін, але оскільки не дочекалися підтримки австрійських військ місто довелося залишити. У зв'язку з хворобою фельдмаршала П. Салтикова командування російськими військами взяв фельдмаршал А. Бутурлін. У 1761р. значних подій не було, окрім битви за фортецю Кольберг, під час якої російським корпусом командував П. Рум'янцев. У цьому ж році у війну на боці Франції вступила Іспанія, а на боці Великої Британії- Португалія. Становище Пруссії ускладнилося. 5 січня 1762 р. померла імператриця Єлизавета Петрівна, і російський трон посів ревний прихильник Фрідріха II - Петро III, котрий припинив війну, повернув Пруссії всі захоплені російськими військами території і 24 квітня (5 травня) 1762 р. уклав із Пруссією союзний договір. Через місяць з війни вийшла Швеція. Хоча 28 червня внаслідок двірцевого перевороту до влади в Росії прийшла Катерина II і союзний договір було розірвано, воєнні дії вже не відновилися. Вихід Росії з війни фактично врятував Пруссію. Наприкінці жовтня 1762 р. Пруссія підписала мирний договір з Францією, а в листопаді - з Австрією. Війна на морі та в колоніях спочатку була успішною для Франції, але з 1758 р. французький флот і війська в колоніях почали зазнавати поразок. Англійські війська захопили Канаду (1760 р.), частину Луїзіани, Флориду і більшу частину французьких колоній в Індії. 30 січня 1763 р. між Великою Британією і Францією було укладено Паризький мирний договір, до якого приєдналися Іспанія та Португалія.

Семилітня війна завершилася Губертусбурзьким миром, який підписали 4 (15) лютого 1763 р. Пруссія з одного боку й Австрія і Саксонія з другого. Договір підтвердив прусське володіння Сілезією і графством Глау.

Семилітня війна не змінила політичної карти Європи, але суттєво вплинула на співвідношення сил в угрупованнях, що брали в ній участь. Велика Британія значно розширила колоніальні володіння за рахунок Франції та Іспанії і перетворилася на найсильнішу морську державу. Зміцнила своє становище Пруссія, а Франція вийшла з війни значно послабленою і політичне виснаження її посилило внутрішню кризу та призвело до Великої Французької революції. Ослаблена Австрія перейшла на бік Росії у боротьбі проти Туреччини.

Отже, у першій половині XVIII ст. Росія перетворилася на дворянську імперію. її внутрішня політика була спрямована на захист інтересів дворянського стану. Цю політику продовжила Катерина II, за якої російське самодержавство вступило в своє "золоте століття".