Розділ 10

Перш аніж увійти до готелю, Ґабріел витяг свою шкірянку та склав її так, щоб не видно було плям крові. На вході за куленепробивною перетинкою сидів літній китаєць. Відвідувачі просовували йому готівку крізь вузеньку щілину. Ґабріел заплатив двадцять доларів за кабінку та ще п’ять — за поролонову подушку та бавовняну ковдру.

Отримавши ключ, він пішов коридором до громадського душу. Перед раковинами стояли двоє по пояс голих латиноамериканців, котрі, вочевидь, працювали в ресторані. Вони про щось гомоніли по-іспанськи та змивали з облич і рук кухонний жир та кіптяву. Ґабріел заховався в туалеті, почекав, доки вони підуть, а потім вийшов і вимив у раковині свою шкірянку. Покінчивши з цим, він видерся драбиною до своєї кабінки. У кожній кабінці була лампа денного світла й вентилятор для циркуляції повітря. Ґабріел почепив куртку на єдиний гачок, і, коли з неї закапала вода, йому здалося, наче куртка й досі була мокра від крові.

Лежачи на поролоновій подушці, Ґабріел думав про Софію Бріґґз. Він відчув, як Світло, що було всередині неї, збурилось і, мов потужний потік води, ринуло йому через руки. Через тонкі стінки кабінки до нього долинали приглушені звуки чужих голосів, і Ґабріелові здалося, що його оточують привиди, а сам він дрейфує крізь царство тіней.

Майя навчила Ґабріела, що Мережа не була цілісною: в ній і досі існували прогалини та тіньові зони, крізь які можна безпечно рухатися містом. Наступного ранку йому знадобилася година, щоб обійти спостережні камери й дістатися Томпкінс-Сквер-парку. У фінансовому районі та в районі тихого центру Мідтаун сірі скелясті породи Мангеттену підходили близько до поверхні, забезпечуючи надійний фундамент для хмарочосів, що височіли над містом. У Нижньому Іст-сайді натомість ця порода перебувала на глибині кількасот футів, тому будинки тут мали тільки чотири-п’ять поверхів заввишки.

Уже понад сто років Томпкінс-Сквер-парк був традиційним місцем політичних акцій. Років із двадцять тому ватага безпритульних заснувала тут комуну, однак прийшли можновладці, закрили парк і оточили його щільним кільцем полісменів. Потім поліція рушила до центру парку, руйнуючи тимчасові житла й гамселячи кожного, хто відмовлявся покидати його. У наші дні високі в’язи затінюють парк улітку, і буквально кожен його клаптик перегороджено металевими огорожами. Цей парк мав лише дві камери спостереження. Їх було спрямовано на дитячий гральний майданчик, і тому їх можна було легко обійти.

Ґабріел обережно перетнув парк і наблизився до червоного цегляного будиночка охорони. Потім він пройшов крізь кілька розчинених воріт і зупинився перед білою мармуровою стелою, в центрі якої був питний водограй у формі лев’ячої голови. На мармурі ледь прозирали контури дитячих облич і виднівся напис: ВОНИ БУЛИ НАЙНЕПОРОЧНІШИМИ ДІТЬМИ НА ЗЕМЛІ — ЧИСТІ ДУШЕЮ ТА НЕВИННІ. Цей меморіальний знак установили в пам’ять про катастрофу, що сталася 1904 року, коли прогулянковий пароплав під назвою «Генерал Слокум» вийшов з гавані Нью-Йорка з групою німецьких іммігрантів, що прямували на шкільний недільний пікнік. Пором загорівся й потонув, забравши життя більш як тисячі жінок і дітей. Рятівні жилети були старі й трухляві, а неправильно закріплені шлюпки так і не вдалося спустити на воду.

Майя використовувала цей меморіал як дошку оголошень, і таких у Мангеттені вони мали аж три. Для їхнього маленького гурту ці дошки були комунікаційною альтернативою стільниковим телефонам, котрі легко прослуховувалися. Зі зворотного боку стели, на її мармуровій основі, Ґабріел знайшов напис, який Майя залишила кілька тижнів тому Це був знак арлекінів: овал і три лінії, що символізували лютню. Він озирнувся й поглянув на прилеглий баскетбольний майданчик та невеликий сад. Була сьома година ранку, і довкола нікого не було. Усі неприємні передчуття, що їх він силком викинув уранці з голови, повернулися тепер зі стократною міццю. Отже, всі загинули. І, як не крути, головною причиною був він.

Ґабріел став навколішки, наче збираючись молитися, дістав із кишені фломастер і написав на пам’ятнику: «Ґ. тут. А ви де?»

Зробивши напис, він негайно вийшов з парку, перетнув авеню А й увійшов до маленького кафе зі старими столами, хиткими стільцями та кількома шкільними партами, що виглядали так, наче їх підібрали на вулиці. Узявши собі філіжанку кави, Ґабріел умостився в дальній кімнаті, не зводячи очей із входу. Відчуття безнадії та безпорадності було нестерпним. Софію та родини в Новій Гармонії вбито. А тепер існувала велика ймовірність того, що Табула вбили також і Майю з його друзями.

Він глянув на пошкрябану поверхню столу та спробував угамувати сердитий внутрішній голос. Чому він став Мандрівником? І чому спричинив усі ці нещастя? Тільки його батько знав відповіді на такі запитання, а Метью Корріґан вочевидь жив у Лондоні. Ґабріел знав, що в Лондоні більше спостережних камер, аніж будь-де у світі. Це було небезпечне місце, та коли його батько подався туди, то для цього він, безперечно, мав якісь дуже вагомі підстави.

Ніхто не помітив, як Ґабріел розкрив сумку й порахував гроші, що йому їх дала вчора Віккі. Начебто їх вистачить, щоб купити квиток на літак до Великої Британії. Оскільки все своє життя Ґабріел провів поза Мережею, то біометричні дані в чипі його паспорта не можна було порівняти ні з якими попередніми ідентифікаційними даними. Майя була певною, що він без проблем зможе подорожувати до будь-якої країни. Для представників влади він являв собою громадянина на ім’я Тім Бентлі, який працював агентом з нерухомості в Таксоні, штат Аризона.

Допивши каву, Ґабріел повернувся до меморіального знака в Томпкінс-Сквер-парку. Обривком газети витер свій попередній напис і зробив новий: Ґ. ДО ЛОНДОНА. Він почувався як людина, котра врятувалася з потонулого корабля та щойно надряпала кілька слів на уламкові дошки. Якщо його друзі й досі живі, то прочитають, що трапилося. Вони теж поїдуть до Лондона та знайдуть його в монастирі Тайберн. А якщо серед живих нікого не лишилося, то це буде послання в нікуди.

Не обертаючись, Ґабріел вийшов з парку та попрямував по авеню В на південь. Уранішнє повітря й досі просякав холод, проте небо було чистим і яскраво-синім — ледь не до болю в очах. Він вирушив у путь.