• створювалися міжнародні валютно-фінансові організації — МВФ та Міжнародний банк реконструкції та розвитку (головний інститут Світового банку) з метою регулювання фінансових відносин країн-учасниць цієї системи за допомогою спільно створених фондів.
Як бачимо, Бреттон-Вудська валютна система продовжила використання фіксованих валютних курсів з тією поправкою, що обмінні курси національних грошових одиниць надалі жорстко прив'язувалися до сильного американського долара та офіційної ціни на золото, яка стояла за ним. Тому цю систему валютного курсоутворення ще називають золотодоларовою.
Так, за збігом історичних обставин, долар США став панівною валютою світу. Про це згодом писав президент Франції Піде Голль: "Бреттон-Вудська система стала надто великим привілеєм, наданим світом американській національній грошовій одиниці". США скористалися цим привілеєм: оскільки їхній долар став виконувати функції міжнародної резервної валюти, то для них стало можливим здійснювати емісію доларів задля погашення дефіциту свого платіжного балансу. Таким чином американці грубо порушили своє зобов'язання, взяте у Бреттон-Вудсі. Як потім з'ясувалося, до 1970 р. вони емітували надлишкову доларову масу на суму майже 800 млрд. дол. Унаслідок цього ринкова ціна золота підскочила у 10 разів, досягши 350 дол. за унцію. У 1971 р. американці вже офіційно відмовилися обмінювати долари на золото по фіксованій ціні (35 дол.), оскільки більшу частину свого золотого запасу вони вже розпродали. Золота тоді у США було ушестеро менше порівняно з доларовою масою у міждержавному обігу. Через інфляцію долара країни почали відмовлятися від доларів як резервної валюти і віддавати перевагу золоту.
Окрім того, державам усе важче було підтримувати фіксовані паритети валют через постійні зміни у своїх платіжних балансах (валютних потоках). Часті ж зміни офіційних валютних курсів створювали додаткові труднощі у відносинах між країнами.
І вже на початку 1970-х рр. основи золотодоларової системи валютних курсів були серйозно підірвані. У США, які раніше домінували у світовій економіці, появилися сильні конкуренти з боку об'єднаної Європи та Японії. Ці країни спромоглися швидко відновити свій економічний потенціал і накопити великий запас доларів, який США були вже не в змозі конвертувати у золото. Прийшов час знову міняти "правила гри" на міжнародному валютному ринку.
У 1976 р. на конференції у Кінгстоні (Ямайка) глави провідних держав світу погодилися на нову валютну систему — систему вільно "плаваючих" валютних курсів. У Ямайську валютну систему, яка діє дотепер, закладено такі основні принципи:
• скасовано золотодоларове забезпечення національних грошових одиниць;
• валютні курси відпущено у вільне "плавання", тобто вони визначаються поточною кон'юнктурою ринку валют (співвідношенням попиту та пропозиції).
Отже, тепер діловий світ сходиться на тому, що валютні курси мають бути вільно плаваючими, тобто гнучко змінюватися під впливом стихійних ринкових сил. Найбільший позитивний ефект гнучких валютних курсів полягає в тому, що їх плавні коливання здатні автоматично урівноважувати платіжні баланси.
Покажемо цей ефект на умовному прикладі. Припустимо, Україна має пасивний платіжний баланс у торгівлі з Польщею. У такому разі обмінний курс гривні до злотого падатиме, адже брак в Україні злотих призведе до підвищення їх ціни (і відповідного знецінення гривні). Тоді полякам стане вигідно більше купувати наших товарів, які для них будуть дешевшими. Український експорт до Польщі зросте, а відтак, пасиви та активи платіжного балансу України вирівняються.
Разом з тим, вільно плаваючі валютні курси можуть породжувати неабиякі проблеми. Ці проблеми виникають тоді, коли курсові коливання стають частими і значними: вони негативно позначаються на зовнішньоторговельному обороті країни, на фінансовому стані її банківської системи, зрештою на самопочутті громадян, які мають валютні депозити або взяли валютні позики. Тому, як показує світова практика, сучасні держави віддають усе-таки перевагу не вільно, а керовано плаваючим валютним курсам.
Керовано плаваючий курс валют — це гнучкий, або ринковий, обмінний курс, який держава намагається цілеспрямовано регулювати. Основна мета такого регулювання — забезпечити відносну стабільність валютного курсу, не допустити його різких стрибків, а також задати необхідний (з погляду національних інтересів) напрямок його довгострокових змін (чим, до речі, успішно користуються деякі країни).
Для запобігання стійким перекосам платіжного балансу, як прийнято вважати, в довгостроковій перспективі обмінний курс національної валюти має бути гнучким, а в короткостроковому періоді — стабільним. Це необхідно для стимулювання розвитку зовнішньої торгівлі та інших зв'язків країни із навколишнім світом.
Фактори, що визначають валютний курс. Державне валютне регулювання
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Економічна теорія. Політекономія» автора Сірко А.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Світові системи валютних курсів“ на сторінці 2. Приємного читання.
