Неокласична економічна теорія — наступниця класичної політичної економії, що виникла на основі концепції маржиналізму і панувала в науці до 30-х pp. XX ст. Здійснюючи мікроекономічний аналіз, неокласики дослідили закономірності оптимального режиму господарювання економічних суб'єктів за умов вільної конкуренції, модифікацію їхньої поведінки за умов монополізації ринку, розробили теорію ринкової рівноваги з використанням математичного інструментарію. Неокласична теорія економіки перетворилася фактично у прагматичну науку про раціональне господарювання. Серед найбільш цитованих економістів-неокласиків бачимо англійців А. Маршалла, А. Пігу, Ф. Еджуорта, італійця В. Парето, американця І. Фішера та ін.
Інституціоналізм
Цей науковий напрям виник на початку XX ст. у США як гостра реакція на поширення неокласичної теорії, котра обмежилася дослідженнями "чистої економіки" й відвернулася від гострих соціальних проблем. Полеміка між інституціоналістами й неокласиками щодо науковості їхніх підходів не вщухає й досі. Інституціоналісти (від лат. — звичай, настанова) стали наступниками німецької історичної школи. Вони значно розширили предмет економічної теорії, вивчаючи суспільство як сукупність економічних та позаекономічних інституцій, що перебувають у взаємозв'язку, взаємодії та розвитку. Провідним поняттям цих науковців є "інституція" ("інститут"), під якою розуміються звичаї, традиції, норми, правила та механізми, що забезпечують їх виконання. Інституції, стверджують вони, є тими формальними і неформальними обмеженнями людської поведінки, що обумовлюють тип суспільної економічної системи. Цей напрям досліджень представлений різними течіями й теоріями, зокрема, теоріями "демократизації капіталу", "людського капіталу", "управлінської революції", "індустріального" і "постіндустріального суспільства", "суспільного вибору". Серед найвидатніших представників інституціоналізму Т. Веблен, Дж. Коммонс, Дж.К. Гелбрейт, Е. Тоффлер та ін. Наприкінці XX ст. популярності набули теорії неоінституціоналізму, предметом уваги яких стали, зокрема, права власності і трансакційні витрати (Р. Коуз, Д. Норт та ін.).
Кейнсіанство
Ця економічна концепція появилася в умовах Великої депресії, яку пережили розвинені країни в 30-х рр. XX ст. Вона обґрунтовує необхідність і пропонує моделі державного регулювання ринкової економіки. її автор англієць Дж.М. Кейнс (основна праця "Загальна теорія зайнятості, процента і грошей" (1936 р.).
Наукові заслуги Дж.М. Кейнса: 1) розробив принципи та інструментарій макроекономічного аналізу; 2) довів, що ринкове саморегулювання за сучасних умов робить економіку нестабільною і розхитує суспільство; 3) обґрунтував конкретний механізм державного регулювання економіки задля забезпечення її стабільного функціонування й повної зайнятості. Ключовою макроекономічною проблемою для Кейнса стала проблема ефективного сукупного попиту.
В цілому теорія Кейнса має антициклічну спрямованість, за що й отримала назву "економічний дирижизм". Вона стала науковим підґрунтям, ідеологією активного державного втручання в економіку, засобом виведення розвинених країн із кризового стану. Кейнса назвали "революціонером в науці" та "рятівником капіталізму'. Вплив Дж.М. Кейнса на економічну думку виявився найвагомішим після А. Сміта, К Маркса та А. Маршалла. Подальші творчі розвідки його послідовників породили течії неокейнсіанства та посткейнсіанства (60-70-ті рр. XX ст.).
Неолібералізм
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Економічна теорія. Політекономія» автора Сірко А.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Неокласицизм“ на сторінці 1. Приємного читання.
