Суспільна власність функціонує у вигляді державної, оскільки абсолютні права на розпорядження й управління її об'єктами законодавчо закріплюються за державою. Проте будь-яка держава має певну форму адміністративно-територіального устрою та відповідну їй ієрархію органів влади, а тому державна власність поділяється на загальнодержавну і комунальну.
Загальнодержавна власність — це та частина державної власності, абсолютні права управляти й розпоряджатися якою закріплені за центральними органами державної влади. Вона охоплює об'єкти загальнодержавного (національного) значення: підприємства й установи, системи енергозабезпечення і зв'язку, трубопроводи, оборонні й космічні об'єкти, магістралі, певні вищі навчальні заклади, заклади національної культури тощо.
Комунальна, або муніципальна, власність охоплює ті об'єкти, якими розпоряджаються й управляють місцеві органи влади (областей, міст, районів, сіл). Об'єктами комунальної власності зазвичай є підприємства житлово-комунального господарства, місцеві водогони, тепломережі, шкільні та медичні заклади, спортивні й культурні споруди тощо.
Маємо зауважити: у вітчизняній науковій і навчальній літературі ще побутує хибна думка, згідно з якою приватна власність штучно обмежується лише індивідуальною та сімейною власністю, а групова (корпоративна) форма власності чомусь видається за самостійну, що ніби то існує поряд із приватною та суспільною як окремий і проміжний тип власності. Цей ідеологічно упереджений (від марксистської теорії) погляд на економіку позначився і на Законі України "Про власність" (1991 р.), що мало своїм наслідком тривале спотворення офіційної статистики. Починаючи з 2005 р., у методологію української статистики було таки закладено загальноприйнятий у світі принцип "усе, що недержавне, — то приватне".
В історію економічної думки неодноразово вписувалися сторінки нищівної критики інституції приватної власності та висунення проектів соціальних реформ, спрямованих на її знищення. Так, творці пролетарської політичної економії К. Маркс і Ф. Енгельс вважали приватну власність "найвищою причиною зла" на землі, "власницьким свинством", що породжує експлуатацію людини людиною й ворожість між людьми. Тому "комуністи, — наголошували вони, — можуть виразити свою теорію одним положенням: знищення приватної власності".
Звичайно, ідеального типу власності не існує. Обидва типи реальної власності (приватна і суспільна) мають як переваги, так і вади.
Переваги приватної власності:
• породжує могутні стимули до підприємництва і наполегливої праці;
• слугує основою матеріального добробуту: що заможніші громадяни, то заможніше суспільство;
• гарантує свободу і незалежність людям. Приватними власниками неможливо "рулювати": вони самодостатні особистості. Ось чому тільки на ґрунті приватної власності виростає справжня демократія та громадянське суспільство. Як сказав Л. Мізес, ця власність представляє собою "необхідний реквізит цивілізації і матеріального добробуту".
• піднімає людину морально, наповнює її життя творчим змістом. Як зауважив ще Аристотель (IV ст. до Р.Х.), "важко висловити словами, скільки насолоди від усвідомлення того, що щось належить тобі".
Вадами приватної власності, мабуть, деякою мірою можна вважати зумовлений нею розвиток духу індивідуалізму, егоїзму, прагнення до наживи будь-якими методами, роз'єднаність між людьми тощо.
Суспільна власність також, як показала практика соціалізму у XX ст., пов'язана з негативними рисами. Вона, перебуваючи у руках політиків і чиновників, за відсутності демократії та громадянського суспільства стає джерелом їх безмежної влади й безвідповідальності, а економіка країни, внаслідок усунення механізмів ринкового саморегулювання, втрачає стимули для ефективного використання ресурсів, суспільство морально деградує. Пророчою виявилася думка неокласика А. Маршалла, висловлена наприкінці XIX ст., про те, що "колективна власність на засоби виробництва уб'є енергію людства і зупинить економічний розвиток". На жаль, така гірка доля спіткала й Україну. Утім, незаперечною видається необхідність суспільної власності у тих життєво важливих для суспільства сферах, де безпосередньо реалізуються національні інтереси, пов'язані з розвитком освіти, культури, фундаментальної науки, забезпеченням оборонної та енергетичної безпеки держави тощо.
Співвідношення між приватною та суспільною (державною) власністю в різних країнах різне і змінюється з часом. Це зумовлено особливостями суспільно-політичного й економічного устрою країни, ідеологією правлячої політичної сили, характером поточної економічної ситуації, традиціями тощо.
У залежності від обраного курсу економічної політики уряди різних країн вдаються до заходів щодо націоналізації або приватизації власності.
Націоналізація — це здійснювані урядом заходи по усуспільненню власності, переходу її з приватних рук до держави. Вона може проводитися шляхом викупу (на умовах повної чи часткової компенсації) або конфіскації (примусового і безоплатного вилучення). Через націоналізацію тих чи інших об'єктів власності держава прагне: зміцнити свою обороноздатність, посилити свою енергетичну чи технологічну безпеку, утримати від занепаду традиційні галузі (вугільну, сільське господарство та ін.), вирішити соціальні або екологічні проблеми тощо.
Приватизація (від лат. privatus — приватний, особистий) — це передача тих чи інших об'єктів із державної власності в приватну. У разі повернення власності колишнім власникам процес приватизації уточнено називають реституцією, а повторно проведену приватизацію — реприватизацією.
Приватизацію проводять з різною метою, зокрема: а) щоб оптимізувати співвідношення державного і приватного секторів економіки та підвищити ефективність економіки загалом; б) щоб оздоровити фінанси держави за рахунок зняття "тягаря" з її бюджету, отримання доходу від продажу майна та майбутнього збільшення податкових надходжень від підприємств, "вилікуваних" ефективними приватними власниками; е) щоб замінити неефективного власника (державу) на ефективного. За останню чверть віку приватизацію застосовували понад 80 держав світу, включаючи США, Велику Британію, Японію, Швейцарію. Одначе способи, масштаби та цілі приватизації в Україні та розвинених країнах істотно відрізняються.
На противагу розвиненим країнам, Україна, разом із народами колишнього СРСР, пережила у XX ст. два великих потрясіння у сфері відносин власності: широкомасштабні націоналізацію і приватизацію. Про наслідки націоналізації, проведеної шляхом експропріації, тобто примусового позбавлення мільйонів працелюбних і активних громадян нажитої ними власності, ми вже згадували.
Упродовж 90-х рр. в Україні проведена масова приватизація, яка стала основою ринкової перебудови економіки. Екстремальна суспільно-політична та економічна ситуація в країні змушувала приступити до негайного й одночасного вирішення чотирьох епохальних завдань: формування держави, політичної нації, громадянського суспільства та ринкової економіки. Через відсутність достатніх національних приватних заощаджень та супротив участі у приватизації іноземного капіталу приватизація тут здійснювалася в значній мірі нетрадиційним способом — безоплатно, шляхом випуску приватизаційних майнових сертифікатів рівної номінальної вартості з урахуванням чисельності населення та вартості виставленого на приватизацію майна, наданням права кожному громадянину обміняти отриманий сертифікат на акції (паї, частки) того чи іншого підприємства, що підлягає приватизації.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Економічна теорія. Політекономія» автора Сірко А.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Структура відносин власності“ на сторінці 2. Приємного читання.
