Розділ 25

З неба лилися потоки води, ніби Господь випив океан і в люті виплюнув його на голови глейдерам.

Дивлячись на зливу, Томас просидів на одному місці щонайменше дві години. Скулившись біля стіни, втомлений і зболілий, він мріяв лишень якнайшвидше повернути слух. Схоже, той поволі відновлювався: вже не так тиснула тиша на барабанні перетинки, і зник дзвін. Власний кашель уже не здавався просто вібрацією повітря. Пробився далекий, наче зі сну, барабанний дріб дощових крапель. Що ж, Томас таки не оглух остаточно.

Блякле сіре світло, яке лилося у вікна, не могло впоратися з холодною темрявою у будинку. Глейдери розбрелися по всьому приміщенню: хто сидів згорбившись, хто лежав на боці. Мінхо, згорнувшись калачиком, непорушно лежав біля Томасових ніг. Здавалося, ватажкове тіло од найменшого руху охоплює біль. Поруч були і Ньют, і Казан. Ніхто не розмовляв, не намагався організувати глейдерів. Ніхто не рахував зниклих і вцілілих. Хлопці безсило сиділи або лежали на підлозі, напевно, як і Томас, міркуючи: що ж це за світ такий потворний, аж міг породити таку бурю?

Поступово тихий стукіт дощових крапель ставав дедалі виразніший, поки Томас остаточно не впевнився: він таки чує. Попри все, цей шум заспокоював, і невдовзі Томас заснув.

Коли він прокинувся, тіло так заклякло, наче у жилах і м’язах застиг клей, зате цілком повернувся слух. Чути було, як важко дихають сплячі глейдери, як стогне Мінхо і як шумить дощівка, що лилася на бруківку.

Панувала темрява. Цілковита. Отже, прийшла ніч.

Заспокоївшись і дозволивши втомі розлитися тілом, Томас зручніше вмостився горілиць, притуливши голову на чиїйсь нозі,— і знову поринув у сон.

Збудився він від двох речей: засяяло сонце й раптово запала тиша. Буря минула, а разом з нею і ніч. Томас, готовий відчути скутість у тілі і біль у натруджених м’язах, відчув дещо інше, значно сильніше.

Голод.

Сонце зазирало у вікна, розливаючи на підлогу світло. Томас підвів голову. Напівзруйнована будівля проглядалася наскрізь: усі з кількадесят поверхів, до самого даху, — і тільки металевий каркас утримував будинок од падіння. Томас розрізнив угорі клаптики синього неба — здавалося б, неможлива картина з огляду на вчорашні події. Хай якою потужною була буря і хай які примхи клімату її породили, зараз вона вщухла.

У шлунку буркотіло від голоду, всередині наче гострі шпичаки штрикали. Озирнувшись, Томас побачив, що більшість глейдерів досі спить. Один лише Ньют, прихилившись спиною до стіни, дивився на темну пляму в центрі кімнати.

— Ти як там, живий? — запитав Томас, ледве ворушачи щелепою.

Ньют повільно обернув голову в його бік. Судячи з погляду, він глибоко замислився й заледве виринув із задуми, щоб зосередитися на Томасові.

— Живий? Та ніби так. Ми живі, і це головне…. — Ньютові слова звучали сумно.

— Часом я починаю сумніватися, — пробурмотів Томас.

— У чому?

— Що головне — вижити. Часом здається, що померти набагато простіше.

— Та ну тебе. Й на мить не повірю, що ти і справді так вважаєш.

Висловлюючи ці похмурі думки, Томас опустив був погляд, але отримавши таку відповідь від Ньюта, посміхнувся і вже почувся ліпше.