Розділ 1

Вона заговорила саме перед тим, як світ розсипався на друзки.

«Агов, ти ще спиш?»

Томас посовався в ліжку, відчуваючи, як тисне навколишня темрява, від якої навіть повітря здавалося щільним. Спершу він запанікував, широко розплющив очі — вирішив, що знову опинився в Ящику — отому моторошному кубі з холодного металу, в якому його доправили в Глейд і Лабіринт. Але вже сіялося тьмяне світло, і почали з’являтися розпливчасті тіні у великій кімнаті. Двоярусні ліжка. Комоди. Чулося тихе сопіння й похропування сонних хлопців.

Томаса огорнуло полегшення. Він уже в безпеці, його врятували й доправили у цей гуртожиток. Більше не буде страхів. Не буде гріверів. Не буде смерті.

«Томе?»

Голос у голові. Дівочий голос. Джерела не чутно й не видно. Але Томас усе одно його чув, хоч і не зміг би нікому пояснити, як це відбувалося.

Глибоко видихнувши, Томас розслабився, втискаючись у подушку: після миттєвого нападу жаху, напнуті нерви вгамувалися. Томас відгукнувся, промовляючи слова подумки:

«Терезо! Котра година?»

«Гадки не маю, — озвалася вона. — Щось мені не спиться. Подрімала годину-дві. Може, трохи більше. Подумала, раптом ти не спиш — було б мені товариство».

Томас стримав усмішку. Хоч Тереза і не зможе її побачити, однак якось ніяково. «Вибору ти мені все одно не лишила, правда ж? Важко спати, коли в твоїй макітрі лунає чийсь голос».

«Ой-ой! Та спи собі далі».

«Та ні. Все гаразд».

Томас подивився на верхнє ліжко понад собою — безформне й розпливчасто-темне в мороці,— де похропував Мінхо, наче в горлі у нього накопичилася неймовірна кількість мокротиння. «Про що ти думала?»

«А ти як гадаєш? — дивна річ, але навіть подумки голос її звучав цинічно. — Томе, мені повсякчас сняться грівери. Бридкі шкури й м'які тіла, оті всі металеві кінцівки та шпичаки. Хіба тут заснеш, Томе? Як таке викинути з голови?»

Томас чудово розумів, про що вона. Ці картинки стоять перед очима невідступно — навряд чи коли глейдерів полишить страх Лабіринту. До скону їм вже забезпечені душевні розлади. А хтось, може, й геть з глузду з’їде.

Та найдужче, ніби випечене залізом тавро, врізався в пам’ять один образ. Томасів друг Чак, поранений у груди, помирає в Томаса на руках, спливаючи кров’ю.

Томас точно знав, цього він не забуде ніколи. Однак Терезі він сказав:

«Все забудеться. Мине трохи часу — і все».

«Вмієш ти розрадити», — відповіла Тереза. Сміхота: Томасові приємно було почути від неї щось таке. Неначе сарказм у її голосі означав, що все буде гаразд. «Ну й ідіот ти», — сказав собі Томас, сподіваючись, що Тереза не чує його.