Розділ 25

— Ну…

Тут Ньют тицьнув на розбиті скляні двері: за ними розливалося сліпуче біле сяйво, до якого глейдери звикли з першого дня в Пеклі.

— Хвалити Бога, хоч буря закінчилася. Треба подумати, як діяти далі.

— От бачиш, — підкусив Ньюта Мінхо, — ти такий самий безсердечний, як і я. І це правильно.

Томасу пригадалися психи за вікнами дортуару. Ходячий кошмар, якому до офіційного статусу зомбі хіба бракує свідоцтва про смерть.

— Атож, спланувати все треба до того, як з’являться психи. Але перш за все — харчі. А їх немає.

На саму згадку про їжу голод став дошкуляти ще дужче.

— Харчі?

Від подиву Томас хапнув ротом повітря: голос лунав десь згори. Глейдери попідводили голови: з третього поверху крізь діри в підлозі на них дивився незнайомий латинос. Очі в нього були трохи божевільні, і Томас напружився.

— Ти хто? — крикнув Мінхо.

Томас очам не повірив, коли парубок зістрибнув просто в діру. В останню мить скрутившись калачиком, він приземлився й тричі перекотився, а тоді схопився на ноги.

— Мене звати Хорхе, — представився він, розкинувши руки, немов очікував оплесків за таку акробатику. — Я тут головний псих.