Розділ 25

— Помітно, — втративши інтерес до балачок, Мінхо оглянув глейдерів. Хто спав, а хто просто лежав, втупивши порожній погляд у нікуди. — Скільки їх?

Томас підрахував хлопців: одинадцятеро. Після всіх пригод залишилося всього одинадцять глейдерів, і це вже разом з Арисом, новачком. Коли Томас з’явився в Глейді, там мешкало сорок чи п’ятдесят хлопців. Всього за кілька тижнів їх залишилося одинадцятеро.

Одинадцятеро.

Усвідомивши масштаб втрат, Томас не міг дібрати слів… Жарти, які лунали мить тому, видалися блюзнірством. Збоченням.

«Як міг я вступити в „БЕЗУМ“? — подумав Томас. — Як міг узагалі брати участь у їхній діяльності?» Треба розповісти Ньютові й Мінхо про свої сни-спогади, але… В Томаса забракло сили відкритися.

— Отже, нас одинадцятеро, — сказав Ньют. Ось воно. Сказано вголос.

— То значить, під час буревію загинуло… Шестеро? Семеро? — промовив Мінхо якось відсторонено, наче підраховуючи, скільки яблук вони втратили через негоду.

— Семеро, — різко відповів Ньют. Недбале ставлення Мінхо до втрат його явно зачепило за живе. Щоправда, потім він уже м’якше додав: — Загинуло семеро. Якщо тільки ніхто не сховався в сусідній будівлі.

— Чувак, — сказав Мінхо, — як нам пробитися до міста, коли нас усього одинадцятеро? Проти нас можуть вийти сотні, як не тисячі психів. Ми навіть не знаємо, чого від них чекати!

Ньют повільно зітхнув.

— Тільки про це ти зараз думаєш? А як щодо полеглих, Мінхо? Джек зник. І Вінстон теж, та й сам він би сюди не добіг. І,— він озирнувся, — Стена з Тимом я не бачу. Як щодо них?

— Ну-ну-ну, — Мінхо підніс руки, здаючись. — Пригальмуй, братан. Я не просився на цього гнилого ватажка. І плакати цілий день через те, що сталося, не збираюся. Лідер прораховує, куди йти і що там робити.

— Ну, мабуть, і справді твоя роль у цьому, — сказав Ньют і винувато додав: — Проїхали. Вибач, правда. Мені…

— Так, так, мені теж дуже шкода, — відповів Мінхо, закотивши очі, чого Ньют — була надія — не помітив, бо дивився в підлогу.

На щастя, підійшов Арис. Томасові нетерпеливилося змінити тему.

— Ви колись бачили таку бурю? — запитав новачок.

Томас похитав головою, бо Арис цієї миті дивився на нього.

— Неприродна якась гроза. Пам’ять у мене, звісно, гнила зовсім, але нічого схожого я не пригадую.

— Пам’ятаєш, що казав Щур і та жінка в автобусі? — промовив Мінхо. — Про спалахи на сонці та про те, як світ довкола перетворився на палюче пекло. Цивілізація загидила планету — ось тобі й наслідок: учорашня буря. Нам ще пощастило, могло бути й гірше.

— Пощастило? — зронив Арис.