Розділ 27

Виходячи у темний коридор, Томас відчував, що Хорхе просто наступає йому на п’яти. Тут пахло цвіллю і гниллю; зі стелі скрапувала вода, моторошне відлуння котилося коридором, і від цього звуку Томасу чомусь подумалося про кров.

— Іди й не зупиняйся, — промовив ззаду Хорхе. — В кінці є кімната зі стільцями. Як рипнешся — всі помруть.

Томасу хотілося розвернутися і на всю горлянку гаркнути на парубка, але він просто йшов собі далі.

— Я не ідіот. Можеш не корчити з себе крутого.

Псих у відповідь лише хихикнув.

У мовчанні минуло кілька хвилин. Нарешті Томас уперся в дерев’яні двері й без вагань повернув круглу сріблясту ручку, демонструючи Хорхе, що не втратив гідності. Але, увійшовши в кімнату, він розгубився. Всередині панував суцільний морок.

Судячи зі звуків, Хорхе пройшов уперед. Потім почулося шелесь, наче хтось шарпнув важку тканину, і в очі вдарило гаряче, сліпуче світло. Томас примружився, затуляючи обличчя руками, а коли зір адаптувався, опустив руки; стало зрозуміло, що псих зірвав з вікна парусину. З цілого, нерозбитий вікна, за яким не було видно нічого, крім сонця й бетону.

— Сідай, — запропонував Хорхе значно привітніше, ніж Томас на те сподівався.

Напевно, псих зрозумів, що гість збирається поводитися виважено і спокійно. І що в переговорах є сенс, оскільки мешканцям напівзруйнованого будинку може дещо перепасти. Втім, Хорхе — псих, і тому Томас не мав певності, як саме реагуватиме місцевий ватажок.

З меблів у кімнаті було тільки два низькі дерев’яні стільці й столик між ними. Томас потягнув до себе найближчий стілець і сів. Хорхе, влаштувавшись навпроти, поставив лікті на стіл і склав долоні. Вираз його обличчя був непроникний, а очі не відривалися від Томаса.

— Починай.

Томас волів отримати бодай секунду на роздуми, щоб оформилася ідея, яка з’явилася ще там, у вестибюлі,— але розумів, що часу на це йому не дадуть.

— О’кей, — мовив Томас і повагався. Одне слово, та й те не до діла. Він глибоко вдихнув. — Ти там згадував «БЕЗУМ». Ми про них знаємо майже все, і мені дуже цікаво почути, що відомо тобі.

Хорхе не поворухнувся, жоден м’яз не здригнувся в нього на обличчі.

— Зараз не моя черга говорити.

— І справді,— Томас присунув стілець ближче до столу і закинув ногу на ногу. Слід розслабитися, і слова потечуть самі собою. — Важко почати: я не знаю, скільки відомо тобі. Зробімо так: я вважатиму, що ти в цій справі повний мудь.

— Наполегливо рекомендую не називати мене більше мудем.

Томас ковтнув — горло перехопило від страху.

— Це ж просто такий вираз.