Розділ 19

Незабаром по тому, як запала темрява, Томас почув жіночий вереск.

Спершу хлопець навіть не зрозумів, що саме чує: може, йому просто примарилося. Важко сказати щось напевне, коли шаркають ноги об кам’янисту землю, шурхотять мішки з простирадл, шепочуться і важко сапають глейдери. Та незабаром такий собі дзвін у голові став виразніший. Десь попереду, у місті або на околиці, ніч розтинав дівочий вереск.

Інші глейдери це теж почули і зупинилися. Коли нарешті перевели дух, крики стало чути ще краще.

Це було схоже на нявчання. Нявчання пораненого кота. Від неприродних звуків шкіру мов сиротами обсипало, і кортіло затулити вуха долонями й молитися, щоб це нарешті припинилося. Щось було в цих зойках настільки неприродне, аж Томас похолов. Темнота лише погіршувала моторошну ситуацію. Кричали десь далеко, та луна розносила вереск, і він розбивався об землю, перш ніж зникнути зі світу.

— Знаєте, що це мені нагадує? — з ноткою страху в голосі прошепотів Мінхо.

Томас здогадався одразу.

— Вена. Альбі. І мене, мабуть? Так верещать після того, як грівер ужалить?

— Атож.

— Ні, ні, ні,— простогнав Казан. — Тільки не кажіть, що й тут ця мерзота. Я не витримаю!

Аж тут заговорив Ньют, який стояв за кілька футів ліворуч од Томаса й Ариса:

— Щось я маю сумніви. Пам’ятаєте, яка у гріверів волога та слизька шкура? Якби вони тут покачалися, на кулі пилу перетворилися б.

— Ну, — промовив Томас, — якщо «БЕЗУМ» створив гріверів, хтозна, яких виродків він ще наплодив. Не хочеться нагадувати, але Щур попереджав: Випробування ускладнюється.

— Уміє Томас підбадьорити! — спробував пожартувати Казан, але голос його прозвучав злісно і рипуче.

— Я кажу, як є.

— Знаю, — пропихтів Казан. — Й оте «як є» — повне лайно.

— Що далі? — запитав Томас.

— Гадаю, слід привал зробити, — відповів Мінхо. — Трохи животи натовчемо й поп’ємо. Йти нам усю ніч. Можливо, на світанку поспимо годинку-другу.

— А що з тою психопаткою, яка так і верещить? — нагадав Казан.

— Здається, у неї своїх проблем вистачає, їй не до нас.