Розділ 29

Томас не розумів, як відрізання пальців у Мінхо може відвернути увагу психів і дати змогу від них утекти. Томасу вистачило клепки не довіряти психу після однієї короткої бесіди, і тому він запанікував: раптом усе піде геть не так?

А тоді Хорхе глянув на нього, в той час як психи загиготіли й заулюлюкали, і щось у його погляді заспокоїло Томаса.

А от Мінхо так не почувався. Ледве Хорхе оголосив вирок, ватажок глейдерів звівся на ноги і, напевно, знову кинувся б у бійку, якби гарненька дівчина не заступила йому дорогу, притиснувши до горла ніж. У яскравому світлі, що вливалося крізь потрощені двері, зблиснула червона крапля крові. Тепер Мінхо навіть заговорити не міг без шкоди для власного здоров’я.

— Ось мій план, — спокійно промовив Хорхе. — Ми з Брендою відведемо цих дармоїдів до схованки і нагодуємо. А приблизно за годину зустрічаємося у Вежі,— він подивився на годинник. — Скажімо, рівно опівдні. Принесемо харчів для решти.

— Чому це ви з Брендою? — запитав хтось. Томас не відразу розгледів чоловіка — мабуть, найстаршого з-поміж психів. — А раптом вони втечуть? Їх одинадцятеро, а вас двоє.

Хорхе глузливо примружився.

— Дякую за урок математики, Берклі. Коли забуду, скільки у мене великих пальців, обов’язково покличу тебе — разом порахуємо. А поки стули писок і веди всіх до Вежі. Якщо ці дурні рипнуться, Бренда покрає містера Мінхо на дрібні кавалки, поки я повибиваю дух з решти. Вони ж на ногах ледве тримаються. А тепер уперед!

Томаса затопило полегшення. Розлучившись із рештою психів, Хорхе збирається втекти. А карати Мінхо, здається, не планує.

Берклі був уже підстаркуватий, але ще кремезний і дужий. В одній руці він стискав грізний ніж, а в другій — великий молоток.

— Чудово, — промовив Берклі, свердлячи ватажка очима. — Та як вони вшиються, перерізавши тобі горло, знай: ми і без тебе чудово впораємося.

— Дякую на доброму слові, hermano. Ідіть, або у Вежі в нас буде подвійне свято.

Берклі гиготнув, щоб зберегти гідність, і, жестом підізвавши приятелів, вибіг у коридор — той самий, яким Хорхе щойно водив Томаса. Нарешті останній псих вийшов з великої кімнати, і в ній залишилися глейдери, Хорхе і дівчина з довгим каштановим волоссям. Бренда досі не прибрала ножа від горла Мінхо, однак щодо неї Томас не переймався.

Ледве забралася більшість уражених Спалахом, Хорхе майже з полегшенням подивився на Томаса й водночас ледь помітно похитав головою, ніби побоювався, що їх досі можуть підслухати.

Томасову увагу привернув Брендин рух: прибравши ніж, дівчина відійшла від Мінхо і мовчки заходилася відтирати зі штанів плямочку крові.

— Знаєш, а я б тебе і вбити могла, — сказала вона хрипкуватим голосом. — Ще раз зачепи Хорхе — артерію переріжу.

Торкнувшись рани на шиї великим пальцем, Мінхо подивився на яскраво-червоний слід.

— Гострий у тебе ножик. З ним ти мені ще дужче подобаєшся.

Ньют і Казан водночас застогнали.

— Схоже, з психів я тут не сама, — відповіла Бренда. — Та ти ще звиханутіший за мене.