Розділ 24

Що ближче було місто, то важче було його розгледіти. Курява в повітрі висіла, як брунатний туман, і відчувалася з кожним подихом. Піщинки набивалися в очі, і ті постійно сльозилися, тож доводилося витирати з вій слиз. Будівля, куди прямували глейдери, за пеленою піску вивищувалася над хлопцями зловісною тінню, яка росла, наче казковий велет.

Пориви вітру стали різкішими, і піщинки боляче сікли шкіру. Час до часу, до смерті лякаючи Томаса, в повітрі пролітало і більше сміття: то гілка, то щось схоже на мишеня, то уламок черепиці, то незліченні аркуші паперу. Все це крутилося в повітрі, як сніжинки.

А тоді шваркнула громовиця.

Глейдери здолали десь половину відстані до першого будинку, коли нізвідки зірвалася блискавка — і світ вибухнув світлом і громом.

Зазублені блискавки били в землю, мов біле проміння, вибиваючи фонтани спеченого ґрунту. Від гуркоту спершу закладало вуха, потім Томас просто оглух, і шум уже здавався віддаленим гулом.

Томас біг далі, засліплений громовицею, нічого не чуючи і не бачачи будівлі попереду. Хлопці навколо падали і знову підскакували. Ось і сам Томас перечепився, але йому вдалося зберегти рівновагу. Він допоміг підвестися Ньюту, потім Казану. Підбадьорив їх на ходу. А потім кривий кинджал світла вдарив у когось із глейдерів, спаливши небораку на попіл. Попри вітер, волосся у Томаса стояло сторч; а статична електрика в повітрі нещадно жалила, ніби мільйони летючих голок.

Хотілося закричати — просто щоб почути власний голос, слабкі вібрації всередині черепа. Але Томас знав: варто розтулити рота, і в нього наб’ється пісок. Ледь вдавалося потроху дихати через ніс. Ще б пак, мало не щомиті в землю б’ють блискавки, розжарюючи повітря, навколо пахне міддю і попелом.

Небо дедалі темніло, курний туман густішав. Томас уже не бачив усіх товаришів — тільки тих, хто біг перед ним. На якусь мить під час чергового спалаху блискавки в білому сяєві окреслилися їхні спини. Якщо вчасно не дістатися міста, то довго глейдери не протягнуть…

Де ж дощ? — думав Томас. Де ж цей дощ? Що це за буря така?

Кручений стовп білого світла вдарив у піщану землю просто перед Томасом. Хлопець скрикнув і не почув себе, а вже наступної миті чи то викид енергії, чи то потік повітря збив його з ніг. Томас упав горілиць, аж дух забило, згори посипався град каміння і грудок землі. Відпльовуючись і розмазуючи по обличчю бруд, Томас якось там став навкарачки і лише потім звівся на ноги й нарешті вдихнув на повні груди.

У вухах дзвеніло, і дзвін цей свердлив барабанні перетинки. Вітер зривав одяг, пилюка сікла шкіру, довкола все накрила пітьма, як уночі, подеколи її розтинали тільки спалахи блискавок. І тут Томас дещо побачив — страшне видовище, яке в цьому миготливому світлі видавалося ще моторошнішим.

Джек. Він лежав на дні неглибокого кратера, схопившись за коліно, нижче якого нічого не залишилося. Гомілку, кісточку, ступню — все відтяв вибух небесної електрики. З жахливої рани темною смолою витікала кров, змішуючись із землею. Одяг спалило, і Джек був зовсім голий. Усе його тіло було зранене. Волосся згоріло. А очні яблука…

Томас відвернувся і, впавши на землю, виблював. Джеку вже нічим не зарадиш. Нічим. Для нього все скінчено. Хоч він ще й живий… Томасові стало соромно за відчуття полегшення, Що він не чує Джекових криків. Томас навіть не мав сили ще раз глянути на нього.

Хтось підняв Томаса на ноги. Мінхо. Він щось сказав, і Томас прочитав по губах:

— Треба йти. Ми все одно допомогти не зможемо.

«Джек, — подумав Томас. — От чорт, Джек!»

Після блювання боліли м’язи живота, у вухах нестерпно дзвеніло, перед очима стояла жахлива картина — пошматований блискавкою Джек… Спотикаючись, Томас побіг за Мінхо. Праворуч і ліворуч миготіли невиразні тіні — вцілілі глейдери, їх так мало залишилося! В темряві нічого толком не розгледіти — блискавки надто швидко гаснуть. Довкола тільки пил, сміття й тінь будівлі попереду. Глейдери вже не бігли організовано. Тепер кожен був сам по собі: залишалося сподіватися, що до укриття дістануться всі.

Вітер. Вибухи світла. Вітер. Задушливий пил. Вітер. Дзвін у вухах, біль. Вітер.

Томас біг, не відриваючи погляду від Мінхо — той був усього за декілька кроків попереду. Томас уже нічого не відчував: йому більше не жаль було Джека, він не боявся, що може оглухнути назавжди. Він більше не переймався долею друзів. Здавалося, що хаос, який панував довкола, вимив з нього все людське, залишивши тільки звірячі інстинкти. Його завданням було вціліти. Дістатися будівлі, сховатися всередині. Пережити цей день і дочекатися наступного.