Розділ 31

Підземелля виявилося місцем вогким і неприємним. Томас навіть пошкодував, що навкруги не цілковита темрява, — бачити тут нічого не хотілося. Стіни й долівка сірі — фарбований бетон, тут і там патьоки води. Що кількадесят кроків у стінах були двері, здебільшого замкнені. Майже всі світильники на стелі вкривав товстий шар пилу.

Понад усе місце нагадувало населену привидами могилу. Назва «Підземелля» дуже навіть пасувала. Навіщо ж це було збудоване? Чи то підземні переходи між будівлями на випадок дощу? Аварійні шляхи? Чи шляхи відступу за таких аварійних ситуацій, як спалахи на сонці й атаки божевільних?

Коридор змінювався коридором, а Томас із Брендою майже не розмовляли, на розвилках або перехрестях звертаючи то ліворуч, то праворуч. Попри недавній сніданок, енергії Томасу вистачило ненадовго, і за кілька годин йому нарешті вдалося вмовити Бренду зупинитися і перекусити.

— Я так розумію, ти знаєш дорогу, — промовив Томас, коли вони вирушили далі. Для нього всі коридори здавалися однаковими. Брудні, темні. Якщо не вогкі, то порохняві. В них панувала тиша, що її порушувало тільки крапання води й шурхіт одягу при ходьбі. Підошви черевиків глухо вдарялися об голий бетон.

Бренда раптом різко обернулася і, посвітивши Томасу в обличчя ліхтарем, прошепотіла:

— Страшно?

Аж підскочивши, Томас відштовхнув дівчину.

— Годі вже дурниць, — гримнув він. Почувався він повним бовдуром — від страху серце мало не вибухнуло в грудях. — Так ти схожа на…

Бренда опустила ліхтарик, але погляд її був спрямований Томасу просто в очі.

— На кого?

— Забудь.

— На психа?

Від цього слова Томас відчув укол у серці. Йому не хотілося так думати про Бренду.

— Ну… так, — буркнув він. — Вибач.

Розвернувшись, Бренда рушила далі, світячи ліхтариком поперед себе.

— Я і є псих, Томасе. У мене Спалах, а це означає, що я псих. І ти теж.

Томас наздогнав її.

— Ти ще не кінчений псих. І… я теж, правильно? Ми дістанемо ліки й не встигнемо збожеволіти.

Хоч би Щур не брехав!