Розділ 52

Дилема.

Залишитися чи піти?

Які висновки можна зробити зі знищення Ленінградського Клубу Хронос?

Ніякий наївний оптимізм не міг позбавити мене думки, що за цим, імовірно, якимось чином стоїть Вінсент.

Ніякий самообман не міг переконати мене, що до цього не маю причетності я сам — своїм мовчанням, своїм зникненням, своїм долученням до того, чому від початку збирався протистояти.

То що тепер, коли я дізнався правду — цю застару правду про події, які відбулися кілька років тому за моєю спиною? Чи змінює це щось? Чи змінює це дивовижність нашого дослідження, захопливий масштаб Вінсентової уяви? Хіба не правда, що проект, за який ми взялися, що відповідь, яку ми шукаємо, є важливішими за якусь дрібницю в теперішньому, за крихітні зміни в майбутньому? Було абсурдно — безсумнівно абсурдно — дозволяти таким речам впливати на мої рішення, але я чудово розумів, що мої рішення вже зазнали впливу, і якщо я повернусь, то вже не буду тим, ким був раніше.

Я повернувся.

Тікати з Росії було би проблематично; я був цілком впевнений, що так само, як і кілька років тому, найпростішою втечею була би смерть. Навіщо привертати увагу до своїх планів спробою грубої фізичної втечі? Від чого тікати? З якою метою? Були питання, на які мені були потрібні відповіді, і якщо пошук відповідей призведе до моєї кончини, ця смерть трапиться тоді, коли вирішу я, коли буде зібрано всі можливі деталі повної картини. Планування та питання — ось що я взяв із собою в дорогу назад до Пєтрока-112.

— Гаррі! — я тільки переступив поріг, а він уже чекав на мене, розчервонівшись від ентузіазму. — Гарна відпустка, добре відпочив? Чудово! Мені наразі дуже потрібен твій мозок. Коли ми розв'яжемо цю задачу, це буде краса, просто краса!

Вінсент Ренкіс — чи він спав хоч коли-небудь?

— Півцарства за кишеньковий калькулятор, — додав він, тягнучи мене коридорами. — Як ти вважаєш, чи не стане марнуванням часу розробка кишенькового калькулятора? Мені здається, що час, збережений його наявністю, значно перевищить час, витрачений на приведення технологій до потрібного рівня, але ж розрахунки продуктивності такі ненадійні. Скільки десятиліть залишилося до появи консультантів з менеджменту? І скільки, цікаво, десятиліть вони потім існуватимуть?

— Вінсенте…

— Ні, не знімай пальто, нема на це часу. Я категорично наполягаю, зараз критичний момент.

— Але потім, — рішуче обірвав його, — нам треба буде поговорити.

Навіть дивно, наскільки оце «потім» може обтяжувати розум. Я знав усі цифри, що були переді мною, знав рішення всіх написаних на дошці рівнянь, але був майже не здатний зосередитись на них або сказати що-небудь. Інші жартували, що моя відпустка розслабила мене, що в мене забагато думок про гарних дівчат і випивку. Я кивав і посміхався, а трохи згодом, зваживши на мою розсіяність, вони перестали жартувати й взялися працювали без мене.

Потім мала бути вечеря, але Вінсент, який мало не лускався від енергії, виявився надто зайнятим.

А коли настав вечір, він думав, чи не спробувати попрацювати вночі.

На той час, коли я зміг-таки переконати його, що це погана ідея, ми встигли вже розпочати, і лише о другій ночі я схопив його за рукав, відтягнув його від дошки й вигукнув:

— Вінсенте!