Розділ 54

На жаль, моя втеча з аргентинських лісів, як я підозрював, не мала жодного шансу бути в одній лізі з Пєтроком-112. Авжеж, просто вийти за межи об'єкта не становило жодної проблеми, бо в охоронців не було жодної причини сумніватися в мені; до того ж, ніщо не може викликати таку довіру, як дружнє обличчя, ввічливе вітання та чоловік, що прямує за своїми (напевно, дуже важливими) справами. Але подальше пересування там, у великому назовні, стане більш ускладненим. Оскільки шанси бути спійманим були високі, я вирішив, що надзвичайно важливо знайти простий спосіб самогубства. Залишалося вирішити лише одне: чи ризикнути пересуватися малонаселеною територією, спробувати перетнути величезний простір північної Росії, покластися на цю безмежність для збиття з пантелику неминучих переслідувачів, або ж скористатися транспортом і спробувати загубитися в російській транспортній мережі, крастися до західних кордонів через міста та селища? Більш звичним для мене був другий варіант, але його я відкинув. З Пєтрока-112 вело замало транспортних шляхів, попереду буде забагато вузьких місць, що можуть бути перекриті одним телефонним дзвінком, і навіть якщо якимось чином я дістануся до населеної території й загублюся в натовпі, я сумнівався, що державні кордони або міжнародні угоди завадять пошуку. Я знав надто забагато, являв собою завелику цінність і був занадто великою загрозою таємниці проекту Вінсента.

Отже, на мене чекала спроба вижити в тундрі. Я мав досвід здобування їжі в дикій місцевості, колись читав чужі сліди і ховав свої. Але зараз на мене чекали не родючі землі північної Англії, в яких я виріс, а ворожа пустеля на тисячі миль. Самогубство досі залишалося однією з альтернатив, але смерть від голоду мене не влаштовувала.

Чи був у мене час на планування?

Час на те, щоб приготувати їжу, знайти потрібне знаряддя?

Я сумнівався в цьому. Було щось у погляді Вінсента… Він знав не гірше за мене, що я більше не його людина. Я не сумнівався, що чоловік, який знищив Ленінградський Клуб Хронос, рано чи пізно дасть ради будь-якій загрозі його безпеці. Мені треба накивати п'ятами раніше, ніж він зможе вжити заходів проти мене, і часу в мене мало.

Я зібрав докупи лише те, що було мені потрібно для виживання. Гроші мені були непотрібні, так само як і змінний одяг, за винятком сухих шкарпеток. Папір для розпалювання, сірники для вогню, електричний ліхтар і запасні батарейки, складаний ніж для різання деревини, металевий кухоль, що був у моїй кімнаті, пластиковий пакет з мого кошика для сміття, голка та нитка. Я швидко, але обережно зібрав речі, повісив мішок на спину й попрямував до лабораторії, щоб взяти невеличкий чорний магніт та трохи мідного дроту, а також привітно помахати рукою лаборантові, бо мене там часто бачили, коли я заходив за чимось. Я зламав замок і зайшов до продуктового складу, а там взяв усю солону їжу, яку знайшов, і складав її в свій мішок, доки мене не перервав шум у їдальні, через який я був змушений швидко сховатися. Коли шум припинився, я повернувся нагору й пішов холодними коридорами Пєтрока-112 до арсеналу. Мені стане в пригоді легка зброя. Цього разу ніяких Калашникових; пістолет згодиться. Арсенал охоронявся, але сержант, що чатував, знав мене й посміхався, коли я підходив нього, аж доки моя рука не затиснула його горло, а удар бляшанкою сардин по скроні не вибив з нього свідомість. Я обмацав його ремінь, але ключів не знайшов. Вилаявшись, я розвернувся до дверей арсеналу. Людська непритомність зазвичай буває двох видів — тимчасова та остаточна — і я сумнівався, що удар сардинами дасть мені більше, ніж кілька хвилин. Чи стане мені часу на зламування замка? Я вирішив спробувати. Дістав поцуплений у лабораторії дріт і складаний ніж; лаявся на незграбність своїх пальців і кусав губу кожного разу, коли замок зісковзував у початковий стан. Клацання, оберт — за дверима темрява. Я ступив усередину, ввімкнув світло і…

— Привіт, Гаррі!

Прямо там стояв Вінсент: він абсолютно спокійно спирався на ящик з гранатами. На мить я завмер під його поглядом, наче спійманий на місці злочину крадій — пізно вже заперечувати, нема шансів благати або тікати. Я сказав:

— Час, що потрібен мені, щоб зарядити…

— Ні, — погодився він. — Не встигнеш.

Він не рухався, не намагався зупинити мене. Я зітхнув. Зрештою, не маючи кращих варіантів, я мусив спробувати. Я схопив найближчий пістолет, зняв його з запобіжника, вийняв пустий магазин, простягнув руку по набої, що лежали на полиці нижче, схопив повний магазин, встромив його в рукоять, відчув, як він клацнув, підвів пістолет, щоб вистрелити — не у Вінсента, а в себе — аж раптом піднесені до моєї спини кілька тисяч вольтів паралізували моє тіло, потім у мене почалися конвульсії, а потім не було нічого.