Розділ 32

Для вдалого обману треба дотримуватися певних правил, і моїм улюбленим з них є таке: кажи лише те, що знаєш. Йдеться не про те, що в брехню треба додавати правду, а радше про те, що ключем до правдоподібної брехні є добре попереднє дослідження предмету. Не можна сказати, що громадянину Заходу в 1956 році було неможливо потрапити на Схід — насправді це було набагато легше, ніж громадянину Сходу поїхати на Захід — але оголосити себе туристом означало привернути до себе безпосередню увагу, а це, на мою думку, могло мені завадити.

У своєму дванадцятому житті, після отримання повідомлення Христи, я взявся жити, як це називатимуть у 1990-х, «життям-портфоліо». Я багато подорожував, користуючись не дуже переконливим прикриттям бізнесмена, і водився з усіма секретними службами, які могли поширити мій світогляд щодо подій світового масштабу. У 1929 році, коли мені було одинадцять, я скористався обвалом ринку, придбав акції, і в 1933-ому вже був єдиним власником акцій однієї з найперспективніших інвестиційних компаній північної півкулі. Актор на ім'я Сайрил Гендлі отримував чималу зарплату за те, що виконував мою роль, бо було б недобре, якщо про директора великої інвестиційної компанії дізналися б, що йому лише п'ятнадцять років. Цей актор був саме таким, яким має бути директор: поважним, добре складеним, з вихованою вимовою, з витонченим смаком і з помітним, але не завеликим черевцем; комбінуючи багатозначне мовчання та шалений гнів, він добре працював аж до 1936 року, коли вжився у свою роль занадто сильно: почав під час засідань акціонерів звільняти надійних співробітників. Я переніс компанію до Швейцарії, відкупився від Сайрила, придбавши йому будинок на Балі, і найняв досить молодого актора, щоб той виконував роль мого сина, який нещодавно подорослішав і очолив компанію; а його покірність оплачував не тільки значною зарплатнею, але й — цим я здивував навіть самого себе — регулярними уроками з економіки, фінансів і бухгалтерського обліку, завдяки яким я вже з 1938 року цілком покладався на його здатність керувати компанією майже без моїх втручань.

«Інвестуй в американську зброю, сталь, хімікати та бензин» — такою була єдина настанова, яку я йому дав у 1938 році, коли світ наближався до війни. «Позбався акцій збройних заводів «Шкода» та вивези весь іноземний персонал з Сінгапура».

Станом на 1948 рік фірма «Waterbrooke & Smith» — ці два прізвища я обрав, виключно тому, що вони не мали жодного до мене відношення — була однією з найбільш успішних компаній північної півкулі й мала розгалужені та подекуди нелегальні зв'язки в Південно-Східній Азії та в Африці й дедалі більше зацікавлювалася Чилі, Венесуелою та Кубою — щодо останньої я сумнівався. Компанія була успішна, неетична, а найголовніше — забезпечувала мене як безперервним потоком готівки (це другорядне), так і глобальною інформацією, причому мені для цього не довелося робити своє обличчя відомим.

До Росії мене відправила лише одна доповідь, одна з тих крихітних записок, які я отримував щотижня. Цей документ називався «Обмежений доступ до портативної радіостанції PJC/9000».

У ній аналітик коротко обговорював останні інвестиції компанії в засіб радіозв'язку, що вийшов на ринок Західної Германії близько двох місяців тому, діапазон дії та якість сигналу якого були відзначені минулого тижня підписанням контракту з повітряними силами з метою устаткування їхніх станцій цим новим обладнанням. До рапорту додавалися технічні характеристики, гортаючи сторінки яких я не бачив нічого цікавого, аж доки мій погляд не зупинився на робочій частоті передавача. Вона приблизно на кількасот тисяч герців перевищувала звичайні можливості цього часу, і хоча це не так вже й багато, як для радіочастоти, і само по собі не привернуло б увагу, але механізм, яким ця частота досягалася, ще не мав бути винайдений, а понад усе ще тринадцять років не мав бути в продажі.