Розділ 45

— Отакої! — сказав він. — Яким вітром тебе принесло?

Він був усього лише на кілька років старший від того, яким я його бачив востаннє кілька століть тому: досі моложавий чоловік, якому було лише трохи за тридцять. Якимось чином йому вдалося здобути сірі штани від костюма та добре доглянуті коричневі шкіряні туфлі, начищені до блиску. Завелика зеленувата гімнастерка була радше даниною радянському стилю, а рідка борода з тендітних кучерів була спробою здаватися старшим. Це був Карпенко, і це був Вінсент Ренкіс. Майже відразу за ним зайшли двоє охоронців з рушницями. Вони почали кричати, щоб я ліг на підлогу й поклав руки на голову, але він жестом змусив їх замовкнути.

— Усе гаразд, — сказав чоловік, якого вони знали як Карпенка. — Я дам цьому ради.

Вінсент Ренкіс, колишній студент, стовідсотковий британець із бездоганною російською, дивився й згадував. Тієї ночі, коли він ударив мене в Кембриджі, він зник зі свого житла. Я скористався всіма своїми ресурсами, щоб знайти його, але кожне з імен вело до пустоти, кожна лінія розслідування закінчувалася нічим. Я був змушений зробити висновок, що з юридичної точки зору Вінсента Ренкіса не існувало. Втім, те саме можна було сказати й про мене.

Якусь мить я не міг говорити, бо коли я побачив його, всі тактики та питання, які я готував заздалегідь, забулися. Він скористався цим; широко посміхнувся мені, а потім глянув на командира й сказав:

— Товаришу, можна нам залишитися у вашому кабінеті самим?

Командир подивився на мене.

— Я не заперечую, — промовив я заціпенілими губами.

Командир обережно підвівся, підійшов до Вінсента й затримався, повернув до нього голову й тихо, але чутно пробурмотів:

— У нього є пістолет.

— Усе добре, — відповів Вінсент. — Я розберусь.

Кивком голови він відіслав солдатів, потім обійшов навколо столу командира й упевнено всівся на великий стілець, склавши пальці перед підборіддям, а лікоть обперши на коліно.

— Привіт, Гаррі! — зрештою сказав він.

— Привіт, Вінсенте.

— Ти тут, напевно, через Даніела ван Тіля?

— Він указав мені напрямок.

— Зарозуміле людисько, — сказав Вінсент. — Мав надзвичайно бридку звичку казати всім навколо, що вони розумні, а це, звісно, було нічим іншим, як вимогою почути, що він теж розумний. Я сподівався на його допомогу у вирішенні певних проблем, але зрештою був змушений відпустити його. На жаль, цей малий поганець виявився достатньо розумним, щоб запам'ятати кілька технічних специфікацій. Треба було його ще кілька місяців тому вбити. А твій шлях сюди… через професора Гулакова? Він тобі сподобався?

— Так, дуже.

— Боюсь, його відправили на перевиховання.