Розділ 52

— Я розумію, що ти працював над цим довше, ніж я…

— Впродовж десятків життів, століть мого життя, від першої самосвідомості в дитинстві до дня смерті саме це, Гаррі, є моїм призначенням, — він обернувся й подивився на мене так, що я міг би здригнутися, але опанував себе. — Ти ж не зупинятимеш мене, Гаррі?

Благання та загроза?

Можливо.

Всередині щось напружилося.

— Я завжди залишатимусь твоїм другом, Вінсенте, — відповів я. — Ніким іншим.

Чи могла та частина душі, що зіщулилася в мені від цієї брехні, зіщулитися і в ньому? Чи ми обоє побачили один в одному неправду тією глибокою частиною розуму, що не потребує думки?

Якщо й так, то він відмахнувся від цього почуття, неначе змахнув рукою малознайомій людині, яку побачив на іншому боці людної вулиці. Він знову опустився на стілець, взяв свою пусту чарку, нахмурився, побачивши, що всередині нічого немає, й знову поставив.

— Чи можу я попросити тебе подумати впродовж якогось часу? — спитав зрештою він. — Можливо, тиждень? Якщо за тиждень ти не зміниш своєї думки…

— Авжеж!

— … ми що-небудь вигадаємо. Якщо ти підеш, Гаррі, я буду вбитий горем, чесно, але я можу зрозуміти, якщо… між нами стоїть… совість.

— Що ж, почекаймо тиждень, — відповів я, знизавши плечима. — Врешті-решт, після всього, що ми зробили, поспішати було б лицемірством.

Через півгодини я був у своїй кімнаті, і не минуло й десяти секунд після того, як двері зачинилися, як я почав збирати до дорожньої сумки найтепліший одяг і думати про найкращий спосіб втечі.