Розділ 51

— Так, — сказав я Вінсентові. — Я згоден.

Ми сиділи в кабінеті командира бази «Пэтрок-112» (командир тактовно залишив нас самих) і я чекав: склав руки, закинув ногу на ногу й дивився на Вінсента, а той дивився на мене.

Зрештою, Вінсент сказав:

— Дозволь поцікавитися, чому? Бо після попереднього вироку «Фігня» це досить дивовижна зміна думки.

Шукаючи натхнення, я подивився на стелю й помітив на ній тонку чорну вервечку комах, які вишикувано йшли від місця кріплення світильника.

— Я міг би сказати, — відповів я, — що причиною є наукова задача, цікавість, бажання пригод, а також те, що на мою думку з цього все одно нічого не вийде, а отже й шкоди не буде. Я міг би сказати, що це повстання проти Клубу Хронос, проти їхньої політики сидіти й нічого не робити, а лише пити, трахатися та вживати наркоту по всьому світові, тому що більше зайнятися нічим й ніколи нічого нового не з'явиться. Я міг би тобі сказати, що минуле є минулим, що ніщо не має наслідків, що я втомився від життя, в якому будь-яка моя дія має сенс лише для мене самого, і що після багатьох років я задубів зсередини, став пустим, порожнім, що я дрейфую від ситуації до ситуації наче привид, що відвідує стару могилу, шукаючи пояснення причин своєї смерті, і в цих своїх пошуках я не знайшов нічого. Нічого, що мало б сенс. Я міг би тобі сказати, що я поділяю твої прагнення. Що я теж хочу бачити очима Бога. Адже зрештою йдеться саме про це? Ця машина, це «квантове дзеркало», що б це в дідька не означало на практиці… це просто науковий інструмент, як і будь-який інший, але це науковий інструмент, який дасть відповіді на «чому», «що», «як»… на все. Дізнатися про все. Чому ми існуємо? Звідки ми беремося? Калачакри, уробори. Впродовж усієї історії люди намагалися зрозуміти, чим вони є та чому вони існують. То чому калачакри мають бути іншими? Я багато віддав би за те, щоб мати таке знання, але поки що ніхто не давав мені навіть натяку на відповідь, навіть натяку на спосіб її отримати. А ти, принаймні, маєш план.

Я знизав плечима й відкинувся на спинку крісла.

— Або ж, якщо ближче до суті, я можу просто сказати, що це нове зайняття, щось таке, що може по справжньому змінити спосіб мого життя. Тож до біса все інше!

Вінсент задумався.

Потім посміхнувся.

— Гаразд, — сказав він. — Мене це влаштовує.

Навіть зараз, знаючи, що я роблю, я не можу брехати.

Десять років я присвятив розробці квантового дзеркала.

Для калачакри десять років за великим рахунком — ніщо, але ж ніхто, навіть ми, не живе за великим рахунком. Три тисячі шістсот п'ятдесят днів, плюс-мінус кілька перерв на відпочинок, і кожна мить була… одкровенням.

Впродовж дуже багатьох років я не працював по-справжньому, на повну силу. У своїх попередніх життях я іноді працював — лікарем, професором, науковцем, шпигуном — але ті посади були лише способами досягти бажаного, шляхом до знань і розуміння навколишнього світу. А тепер, взявшись працювати над неможливим проектом Вінсента, я був схожий на випускника університету, який нарешті дав волю отриманим знанням, застосовував їх за призначенням, і я вперше за свої життя зрозумів, як воно буває, коли твоя робота стає твоїм життям.

Я був щасливий і дивувався тому, що зовсім недавно не розумів, що саме це і є щастям. Умови роботи були далекі від розкішних, адже Вінсенту все-таки доводилося вдаватися до поступок, зважати на те, в якій державі ми знаходилися, але виявилося, що для мене це не було проблемою. Ліжко було тепле, ковдри товсті, їжу важко було назвати смачною, але голод після важкого дня вона вгамовувала. Двічі кожного дня Вінсент з криком «Важливо підтримувати зв'язок з природою, Гаррі!» наполягав на тому, щоб ми виходили з-під землі подивитися на сонце (частіше — на його відсутність) і відчути пронизливий вітер з Арктики.

Він не припиняв цього навіть узимку, і я провів багато годин, жалюгідно щулячись від холоду, коли моє волосся, брови та сльози примерзали до шкіри, а Вінсент походжав туди-сюди й вигукував: «Як нам буде гарно, коли ми повернемося всередину!»

Я міг би відповісти йому на це дуже в'їдливо, якби не був надто замерзлим, щоб говорити.

До мене ставилися як до свого, бо саме так ставився до мене Вінсент. Ніхто мене ні про що не питав, ніхто не розмовляв з колегами про страх, який змушував їх мочати, але з плином часу з мого професійного та соціального життя ставало зрозуміло, що Вінсент зібрав навколо себе дивовижно розумних помічників.